Бути добру! І – Кінбурнській косі

Миколаївщина має чимало природно-заповідних перлин, і однією із найяскравіших є, безперечно, Кінбурнська коса. Це – вузька ділянка суші між Ягорлицькою затокою Чорного моря і Дніпровсько-Бузьким лиманом завдовжки понад 40 кілометрів. Максимальна ширина мису становить до десяти кілометрів, а в найвужчому місці – так званому «язику» – лиман зливається з морем.

Та унікальність Кінбурну – не тільки і не стільки в його географічному розташуванні, а в різноманітті флори та фауни. Так, у Європі практично не залишилося місць, де б цвіли дикі орхідеї. Тож орхідне поле привертає увагу туристів, поготів тоді, коли всього один раз на декілька років тут цвітуть ці дивовижні квіти. Серед тваринного світу в якості ареалу обрали косу рожеві пелікани, а також – десятки, сотні видів інших птахів. А чого вартий Волижин ліс, який у первозданному вигляді зберігся з прадавніх часів.

Анатолій Дюмін проводить екскурсію для журналістів.

Чималі площі півострову зайняті рукотворними сосновими насадженнями, які в сприятливі роки щедро рясніють білими грибами, маслюками та іншими грибами. У літній період відпочивальники насолоджуються купанням у чистому морі та не менш привабливими піщаними пляжами. А численні озерця містять лікувальні грязі.

Аби зберегти від техногенного руйнування справжній діамант південного краю, у грудні 2009 року було створено Національний природний парк «Білобережжя Святослава». Площа парку становить 35 тисяч гектарів, із них 10 тис. га – територія під сушею.

Проте, попри статус національного парку, останнім часом наступ Homo hapiens (це не описка! – Ред.) на унікальний куточок дикої природи не тільки не зупинився, а й пришвидшився! Браконьєри, прикриваючись надійною «кришею», безкарно виловлюють із морських глибин тонни креветок і цінних порід риб. Нерідко можна почути на косі й постріли із рушниць, попри те, що полювати тут також суворо заборонено.

Та це ще півбіди. На що саме поступово перетворюється Кінбурнська коса, на власні очі переконалися учасники престуру. Його, а також пленер для художників, організував відомий меценат та громадський діяч, радник Миколаївського міського голови Анатолій Дюмін, який, маючи власний будиночок у межах села Римби, обурений діями сучасних варварів та веде з ними непримиренну боротьбу.

Що ж побачили миколаївські журналісти, котрі побували на Кінбурні 15 вересня? У престур вирушив і журналіст «РП».

Водна стихія, як і завжди, зустріла нас бірюзою лагідних теплих хвиль, неповторним коктейлем із степових трав та морського повітря, білим, кінбурнським, піском. Проте ідилія тривала недовго. Рухаючись від села до окрайця коси, ми побачили всі «принади» сучасної безжалісної цивілізації. Це й розкиданий усюди непотріб – порожні скляні та пластикові пляшки, целофанові пакети, згарища від «шашликів», а також… Майже все колись пустинне морське узбережжя заставлене лежаками та стовпчиками, над якими натягнуто сонцезахисні сітки. А вряди-годи зустрічаються й «оази» у вигляді всіляких вагончиків та інших споруд.

Але й це ще не все. Як відомо, землі півострова буквально усіяні кістками воїнів, котрі брали участь у кровопролитних російсько-турецьких війнах. Серед них було і чимало наших пращурів – славних козаків. Проте їхній спокій і вдень, і вночі турбують чорні археологи, котрі в гонитві за реліквіями буквально переорюють величезні масиви заповідної зони.

Думка всіх учасників медійного заходу була одностайна – Кінбурн стрімкими темпами наближається до такого собі Коблевого‑2, коли хваткі на руку ділки в гонитві за баришами нищать дику природу. Місцеві мешканці обурені: ще зовсім нещодавно на косі водилися комишові коти, косулі та інші тварини, гніздилися десятки видів птахів. Та нині тварини унаслідок безжалісної експансії Homo hapiens змушені «емігрувати» з обжитих місць. А що залишимо нащадкам, якщо такий безлад триватиме і надалі?..

Зважимо і на такий фактор. Раніше повноправним господарем на Кінбурнській косі почувалася Покровська сільська рада, то нині села коси відповідно до новітніх реформ включені до складу Очаківської територіальної громади. Чи варто очікувати на збереження унікальності природно-заповідної зони, зваживши, яким «славним курортом» є той же Очаків, що потопає в чагарниках амброзії та інших бур’янів, під сумбурністю забудови прибережної зони?..

Ось така «цивілізація».

Апетити нових «власників» Кінбурнської коси добре ілюструє бодай такий приклад. Нещодавно керівництво Очаківської ОТГ замовило нові генеральні плани населених пунктів, що розташовані на півострові. Відповідно до цих прожектів, площу села Покровка планують збільшити у 3,3 разу, до 1930 га,а села Василівка – в 7,3 разу, с 141,3 гектара до 1033 га (!). Також у нові межі сіл увійшла прибережна захисна смуга Чорного моря і Дніпровсько-Бузького лиману. Не зважили нові «керманичі» й на той факт, що території, за рахунок яких планується збільшення меж населених пунктів, мають статус об’єктів природно-заповідного фонду Украины – РЛП «Кінбурнська коса» і НПП «Білобережжя Святослава».

До чого це призведе? Правильно, до подальшої «коблевізації» Кінбурнської коси та знищення ще вцілілих заповідних видів рослин та тварин!

Не дивно, що на захист Кінбурну рішуче встали як місцеві мешканці, так і громадські активісти, зокрема з громадського руху «Кінбурн SOS». Вони зібрали підписи проти скандального проєкту рішення щодо збільшення антропогенної зони Кінбурнської коси, і поки що питання щодо розширення меж сіл відкладено. Але чи надовго?

Встати на захист коси мають і представники влади – не тільки обласної, а й центральної. Адже Кінбурн – надбання не лишеконкретно взятої громади, а й всієї Миколаївщини та України, ба навіть усього світу.

* * *

І все ж медійний захід завершився на мажорній ноті. Миколаївський міський голова Олександр Сєнкевич та його радник Анатолій Дюмін нагородили переможців журналістського конкурсу «Бути добру!», висловивши переконання, що спільними зусиллями вдасться врятувати від сучасних варварів перлину Миколаївщини.

А відомі миколаївські художники залишилися на Кінбурні ще майже на декаду, аби під час традиційного, вже 12-го за ліком, художнього пленеру відобразити на полотнах усію красу коси – коси, яку треба будь-що зберегти для сучасників та наступних поколінь.

Андрій ТЮРІН

Оставить комментарий

Your email address will not be published.