Підлість, байдужість і милосердя: інваліди в лещатах безвиході

І хоча Конституція України всіляко проголошує соціальну спрямованість нашої держави, на практиці це далеко не завжди так. Поготів потерпають від порушення їхніх прав соціально незахищені верстви населення. Ось і сестри Глумакови, котрі нещодавно завітали до редакції, зі слізьми на очах розповіли про біду, що їх спіткала…

Що ж, власне, сталося?

Одразу зазначимо: і 61-річна Лариса Георгіївна, і її рідна 53-річна сестра Ірина не лише є інвалідами другої групи, а й, через особливості свого захворювання, не можуть повною мірою адекватно оцінити та відповідно реагувати на ті чи інші життєві ситуації. Зокрема, жінки є надто довірливими, й здатні легко повірити на слово першому-ліпшому незнайомцю, що, власне, з ними і трапилося.

Місце проживання обох наших відвідувачок – приміське село Мішково-Погорілове. Але там вони не проживають через непридатність житла – старенької занедбаної хати – для будь-якого пристойного життя. Відтак сестри змушені за свої крихітні пенсії знімати маленьку кімнатку в будинку, що розташований у віддаленому мікрорайоні обласного центру. Тож невипадково обидві жінки давно мріють про власне житло. Але як його придбати, маючи в «активі» лише мізерне пенсійне забезпечення?..

Як розповіли наші співрозмовниці, цим і скористався пройдисвіт, котрий трапився на життєвому шляху знедолених сестер в одному з магазинів у центрі Миколаєва. Там вони інколи купували найнеобхідніші продукти харчування. Випадковий незнайомець, який, як потім з’ясувалося, є співмешканцем продавчині, дізнався про давнішню мрію Глумакових та запропонував свою допомогу у вирішенні «квартирного питання». Задля цього молодий чоловік запропонував сестрам оформити кредити. А коли ще «доброзичливець» показав довірливим «клієнткам» конкретний будинок, який, за його словами, невдовзі стане їхньою оселею, ті остаточно повірили фактично незнайомій людині і стали сліпо виконувати всі його настанови.

– Протягом декількох днів, – згадує Ірина Глумакова, – ми їздили разом із чоловіком по різних банках та інших фінансових установах у різних куточках Миколаєва. Ми взяли з собою паспорти та ідентифікаційні коди, а наш новий знайомий допомагав узяти на них кредити. Коли ж працівники банків запитували, ким він нам приходиться, той відповідав, що племінником. При цьому також казав, що ми працюємо прибиральницями в одному із супермаркетів, а самі кредити нібито беруться на ремонт хати в селі.

Таким чином десятки тисяч позичених гривень (точну суму жінки не знають) досить швидко перекочували в кишеню підприємливого молодика. Але обіцяного житла сестри не отримали, натомість невдовзі і сам «благодійник» перестав виходити на зв’язок, уникаючи будь-якого контакту з потерпілими. І лише тоді Лариса та Ірина Глумакови зрозуміли, що стали жертвами банального шахрайства.

Звісна річ, що ошукані жінки попрямували до поліції, а саме Вітовського відділення Корабельного відділу Нацполіції. Здавалося, правоохоронці мали б принаймні зафіксувати їхнє звернення, а також – відкрити кримінальне провадження за фактом, адже склад кримінального злочину, що називається, є більш ніж очевидним. «Але там нашу заяву навіть не прийняли. У поліції не бажають нам допомогти…», – зітхає Ірина Георгіївна.

Ось так захищають права потерпілих громадян наші доблесні правоохоронці!

А тим часом сестри Глумакови стали отримувати загрозливі листи та дзвінки від кредиторів. Згодом до справи долучилися і колектори, котрі, як відомо, не гребують будь-якими методами, аби вибити з «винних» гроші. Звісна річ, що повернути позичені кошти, а йдеться про явно непідйомні для них суми, сестри не мали ані найменшої можливості… Проте з жалюгідної пенсії Лариси Глумакової вже щомісяця вираховують по 300 гривень…

У одному з листів колекторська фірма без зайвих еківоків загрозливо повідомляє: «Вас буде оголошено у розшук!». І далі в тексті йдеться про цілу низку санкцій у разі термінового непогашення боргу до встановленої дати. А одного разу одна із сестер заночувала в рідному селі. Та, за її словами, невідомі особи (вочевидь, колектори) почали виламувати вхідні двері та вимагати гроші…

Звісна річ, що ошукані громадянки намагалися поговорити із самим кривдником, який проживає в одному з інших сел Вітовського району, та навіть двічі виїжджали до його оселі.

– Та він навіть не схотів з нами розмовляти, – каже Лариса Георгіївна. – Ми хотіли, щоб він повернув наші гроші, натомість чоловік пообіцяв здати нас до «психушки», а одного разу навіть вдарив мене.

Банки згодом також почали подавати позовні заяви до суду із метою повернути суми виданих кредитів.

Так, АТ «Комерційний банк «Приватбанк» ініціювало судову тяжбу проти Лариси Глумакової. Звісна річ, що у пенсіонерки немає коштів навіть на те, щоб найняти собі адвоката. Але віддамо належне судді у справі, Сергію Глубоченко. Він, швидко зорієнтувавшись в ситуації, зокрема побачивши безпорадність та беззахисність відповідачки, виніс окрему ухвалу, якою запропонував потерпілій скористатися послугами Миколаївського місцевого центру (далі – Центр) з надання безоплатної вторинної правової допомоги.

Фото взято із соціальної мережі Facebook

Представником Л. Глумакової у судовому процесі стала начальник відділу правопросвітництва та надання безоплатної правової допомоги Центру Вікторія Пазурчик.

Здавалося б, зазначена особа, ознайомившись із матеріалами справи, мала б всіляко сприяти захисту прав скривдженої сторони, зокрема – ініціювати порушення кримінального провадження стосовно людини, яка, за словами потерпілих, ошукала їх на кругленьку суму. Проте цього не сталося. Коли журналіст «РП» спитав пані Пазурчик, чи знає вона щось про ймовірний факт шахрайства, та відповіла: «Ні. У нас цивільна справа, і то по одній із сестер. Про все інше мені не відомо».

Отакої!

Більш детальну інформацію Вікторія Пазурчик по конкретній ситуації давати відмовилася, пославшись на таємницю надання правової допомоги. «Я не можу коментувати справу, – додала молода посадчиня, – бо моя довірителька не давала на це письмового дозволу».

Що ж, коли Лариса Глумакова завітала до редакції, попросив її написати такий дозвіл. Лариса Георгіївна щиросердно зізналася, що просто фізично не в змозі власноруч написати такий документ.

Ми допомогли інваліду другої групи та надрукували текст на комп’ютері. Уважно ознайомившись із написаним, Л. Глумакова з великими труднощами підписала його.

Але… пані Пазурчик знову відмовилася надавати інформацію по судовій справі – попри те, що я повідомив про наявність у мене письмового дозволу громадянки на спілкування з представницею її інтересів у суді. Власне кажучи, ось який діалог відбувся між представником преси та працівницею Миколаївського місцевого центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги Вікторією Пазурчик:

– Чи зможете завтра зустрітися зі мною? – запитав я Вікторію Дмитрівну.

– Я завтра в судах та роз’їздах цілий день. Щодо згоди громадянки, то варто, щоб вона самостійно її склала та була присутня на зустрічі.

– Ви ж сказали написати заяву, вона є. А громадянку дуже важко знайти, у неї навіть немає мобільного телефону. Скласти самостійно (текст – Ред.) вона не змогла, але її підпис є.

– Чи її підпис ви маєте… Вибачте, але я не бажаю шукати проблем.

– Ви не хочете зі мною зустрітися з приводу даної ситуації?

– Я цього не сказала.

– Але Ви кожного разу вимагаєте щось нове.

– Перепрошую, однак я нічогісінько з Вас не вимагаю.

– Добре, щоразу ставите нові умови. А людині потрібна допомога прямо зараз.

– Допомогу їй надає Центр. До побачення.

Ось така, даруйте за тавтологію, «допомога» з Центру безоплатної правової допомоги. Можливо, з формальної точки зору ця молода юристка і права. Але склалося стійке враження, що посадова особа всіляко уникала спілкуватися по суті справи із журналістом, через що ускладнилося наше всебічне і повне розуміння даної ситуації з правової точки зору.

Скажу відвертіше. Ми чи не вперше стикаємося з такою байдужістю з боку посадовця. Тим паче прикро, що в даному конкретному випадку йдеться не про пересічного громадянина, а про долю представниці соціально вразливої верстви населення, яка насправді є дуже беззахисною та безпорадною.

Варто також зазначити, що система надання безоплатної вторинної правової допомоги щедро фінансується з Державного бюджету та місцевих бюджетів, відтак її працівники мали б бездоганно виконувати свої обов’язки і відчувати відповідальність перед суспільством, яке поклало на них вкрай важливі соціальні функції. Адже основні клієнти Центру якраз і є соціально незахищені верстви населення – такі, як сестри Глумакови…

Натомість та ж Вікторія Пазурчик аж ніяк не бідує. У відкритих джерелах ми ознайомилися з крайньою щорічною декларацією пані Пазурчик. Так-от: за місцем своєї основної роботи ця молода особа отримала у 2019-му заробітну плату в розмірі 202 тисячі 409 гривень.

То чи зрозуміє багатий бідного? Чи перейметься його бідами та клопотами?..

При цьому варто взяти до уваги, що Вікторія Дмитрівна є не простим виконавцем, а начальником відділу правопросвітництва та надання безоплатної правової допомоги, відтак має бути взірцем для своїх підлеглих. Та про яке «просвітництво» може йти мова, якщо у розлогому спілкуванні фактично відмовлено навіть представнику четвертої влади?!..

Нам також незрозуміло, яким чином банки та інші фінансові установи з легкістю погодилися надавати кредити інвалідам з мізерними доходами та явними ознаками захворювання, що не дозволяє їм повною мірою усвідомлювати всі свої дії? Можливо, кредитори керувалися сумно відомим принципом: гроші не пахнуть.

Намагалися ми зв’язатися і з тією молодою людиною, яка, за словами потерпілих, ошукала їх на велику суму грошей. Проте… за місцем своєї реєстрації пройдисвіт вже не проживає, а його місцезнаходження односельцям не відомо. Переховується від потерпілих чи… від власної совісті?..

Та світ не без добрих людей. Лариса і Ірина Глумакови не залишилися напризволяще зі своєю бідою. Шефство над нещасними взяв настоятель храму Святого Духа Миколаївської єпархії Української православної церкви отець Варнава. Відтак сестри забезпечені найнеобхіднішими продуктами харчування та молять Бога, щоб ця неприємна життєва історія нарешті мала щасливий кінець…

Андрій ТЮРІН

Добавить комментарий