Вікторія Москаленко: «Я горджуся тим, що зроблено для людей, для дітей»

  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Третього грудня виповнилося п’ять років з дня обрання головою Миколаївської обласної ради VII скликання Вікторії Москаленко. І так сталося, що цього ж дня в її кабінеті відбулась цікава і доволі відверта розмова за участі трьох журналістів – Павла Москальова, Вадима Раскопова і Андрія Тюріна. Під час майже двогодинної розмови Вікторія Вікторівна поділилася власним поглядом на здобутки і прорахунки депутатського корпусу 7-го скликання, пригадала важкі моменти і щасливі миттєвості останніх п’яти років. Але – про все по порядку.

Журн.: – Вікторіє Вікторівно, сьогодні минуло п’ять років з дня обіймання Вами посади голови Миколаївської обласної ради. Протягом усього цього часу Ви були в центрі уваги миколаївських, і не тільки, масмедіа, а подеколи – й на вістрі безжальної інформаційної атаки. Можна навіть сказати, що вряди-годи Ви перебували під тиском з боку представників окремих ЗМІ…

Вікторія Москаленко: – Ви знаєте, чи випадково так сталося, чи так повинно було бути, але сьогодні справді ми з вами зустрічаємося у той день, коли мене п’ять років тому обрали на цю посаду. І, мабуть, потрібно підбити підсумок цього періоду.

Для мене це були п’ять років життя. Із них 90% часу забирала робота в Миколаївській обласній раді. Сказати, що колись я хотіла стати публічною особою? Ні, навіть не мріяла про це. На запитання, як я прийшла у владу, завжди відповідаю – через опозицію. У 2013 році ми вийшли на Майдан. До того часу я не була публічною особою. Мені не хотілося ніколи влади, публічності, адже мені вистачало моєї завантаженості. Я була юристом, адвокатом. Мені завжди подобалося те, чим я займалася. І слава Богу, у мене сьогодні є ця професія. Тому, коли ми виходили за верховенство закону і права, за честь і гідність, я думала лише про це.

Згодом команда «Фронту змін», «Народного фронту» запропонувала піти на посаду голови районної державної адміністрації. По суті, про ці п’ять років в обласній раді та півтора року в райдержадміністрації я говорю так – це був урок. Урок на все життя. Я стала зовсім іншою. Я по-іншому почала реагувати на прояви несправедливості. Я б сказала, більш різко. І – тримати удар, бо доти у мене все складалося більш позитивно, а подібних викликів не було. І не було таких необгрунтованих звинувачень, коли ти вчиняєш правильно, вчиняєш відповідно до закону, а у засобах масової інформації це все викладають, як прояви зла, йде суцільне перекручування…

Але я почала розуміти, де біле, а де – чорне, хто справжній друг, а хто – ні.

Я скажу відверто: для мене це була важка робота. І на запитання про посаду завжди відповідала – нічого, крім роботи. Коли я до цього так ставилася і намагалася втілити у життя, то з таким принципом було набагато легше.

Маю сказати, що громадянська позиція і громадська активність мені завжди були притаманні. Мабуть, саме тому мені судилося обійняти таку відповідальну посаду. І я ні про що не жалкую. Хоча, попередньо схилялася до думки, що головою все ж таки мала стати інша людина. Скажу відверто – навіть боялася. Утім ризикнула, і сьогодні, іще раз на цьому наголошую, ні про що не жалкую.

– Протягом певного часу у Вас була, так би мовити, «своя» зала. З політичної точки зору. Ви мали підтримку основних фракцій політичних партій, обраних до обласної ради на той час. Натомість з певного часу ситуація почала загострюватися, згадаймо бодай відсутність очільника облдержадміністрації, а потім появу нового голови облдержадміністрації – Олексія Савченка. Як вдалося Вам втримати контроль і рівновагу депутатського корпусу?

– Ба більше, навіть за таких екстремальних умов нам вдалося 2016 року реалізувати першу серйозну справу. Ми зібрали комісію і домоглися виділення перших 80 млн грн з державного бюджету на дорогу Н‑11. Таким чином стали можливими перші зрушення – на 10 кілометрах багатостраждальної траси. З Савченком, як з’ясується згодом, у нас було чимало спільного. І треба віддати йому належне щодо патріотичної позиції, ставлення до захисників, їх матусь і дітей. У цьому ми з ним зійшлися.

А як мене відправляли у відставку? Ми про це вже не раз згадували… Це було ось у цьому кабінеті, в якому ми зараз з вами сидимо. Вони чекали від мене заяву. Тут були і мої рідні. Цього голову ОДА боялися, причому всі. І депутати – не виняток. До третьої години ночі він вимагав від мене покласти на стіл заяву про звільнення. Казав, що міг організувати дострокове припинення моїх повноважень. Я теж боялася. Людям притаманний страх, а жінці й поготів. Я не знала, чого очікувати від нього, – чи то порушення кримінальних справ, чи то «бєспредєла».

Зрозуміло, що моя репутація була чиста. Проте заяву довелося писати. Але у тексті я вказала, що заява написана під тиском голови облдержадміністрації Олексія Савченка. Звісно, такий зміст йому не сподобався. І він мене вигнав. Проте за деякий час він таки вибачився, чим дуже мене здивував. Його слова: «Вибач, я помилився. Мене накрутили. Ви – та людина, яка по-справжньому вболіває за Миколаївщину». До речі, ці слова Олексій Савченко повторить і по завершенні його терміну повноважень.

– Наразі Ви знаєте, хто тоді його «накрутив»?

– Він сам мені про це сказав. Це були народні депутати, з його оточення, а також інші люди, зацікавлені у моїй відставці. На моє місце планувалася інша людина з фракції БПП.

– Вікторіє Вікторівно, пропоную все ж таки відштовхуватися від цифр. У нашому випадку п’ятірка. Можете назвати п’ять вагомих досягнень обласної ради і Ваші особисті за цей період, і таку ж кількість задумів, які не вдалося втілити в життя?

– Одне з перших завдань, яке ми почали реалізовувати разом з депутатським корпусом обласної ради сьомого скликання, – це відкриття акушерсько-гінекологічного відділення Миколаївської обласної клінічної лікарні. Це – те, що планували зробити ще депутати попередніх скликань. Але нам вдалося довести справу до логічного завершення. Було створено і матеріально-технічну базу, і підібрано відповідні кадри.

По-друге, саме депутатському корпусу облради сьомого скликання вперше належить ініціатива щодо надання одноразової грошової допомоги важкохворим дітям. Ми про це довго сперечалися. І пан Савченко, і його заступник Кушнір вважали, що тим самим ми відкриваємо «ящик Пандори», адже кількість важкохворих дітей значна, відтак грошей потрібно буде чимало. У депутатському корпусі точилися справжні баталії, доходило і до моїх сліз… Але зрештою вдалося переконати як окремих депутатів, так і виконавчу гілку влади.

З гордістю кажу, що 57-ми дітям ми надали допомогу. Могли допомогти й іншим дітям, але через зволікання та протистояння з облдержадміністрацією це рішення почало працювати тільки з 2019 року.

Третій важливий крок. Ми змогли зібрати кошти обласного бюджету, Фонду регіонального розвитку, і ця ініціатива також була підтримана депутатським корпусом, на ремонт радіологічного відділення онкодиспансеру. Сума значна – понад 100 млн грн. Йдеться про стовідсоткове оновлення, плюс імпортне обладнання. Я сподіваюся, що до кінця року ми все ж таки введемо його в експлуатацію. Задля цього кожного дня тримаю зв’язок із головним лікарем закладу.

Тема аеропорту… Ще 2015 року підприємство не працювало. І з ним обов’язково потрібно було щось робити. Скептиків теж вистачало. Хтось взагалі не бачив жодної перспективи. Проте сьогодні ми відновили роботу цього важливого транспортного вузла. Польоти з Миколаєва поновилися! Звісно, світова коронавірусна криза негативно позначилася на туристичній та транспортній інфраструктурах. Але позитивним є сам факт наявності у Миколаєві працюючого аеропорту.

Наступне. Під час нашої спільної із Олексієм Савченком роботи з’явилась ідея будівництва у кожному сільському населеному пункті мініфутбольних полів. 60 майданчиків уже споруджено на території області. І знаєте, коли ми виїжджаємо будь-куди на їхнє відкриття, кожен сільський голова говорить про необхідність будівництва аналогічного поля у нього. Я дуже хочу, щоб ця програма реалізовувалася і надалі.

До речі, 2015-го мене обирали у непростий для країни час. На сході України тривала справжня війна. Ми разом з Асоціацією учасників АТО/ООС розробили програми підтримки ветеранів, родин і дітей. До речі, вони визнані одними з кращих в Україні. Проте у 2016 році це питання було ой як непросто вирішувати. І знаєте, коли я переглядаю трансляцію тієї історичної сесії, на якій ми виділяли кошти для бізнес-інкубатора атовців, дивуюся, що взагалі змогла це все втримати. Опоблок був проти. І тоді свою підтримку висловили самі учасники бойових дій. Мав місце переломний момент. І це вже був мільйон гривень на наступні роки. 50 тис. грн отримує учасник АТО, який вже віддав борг країні, для розвитку власної справи. Це – дуже позитивна програма.

За нашу каденцію було розроблено Програму розвитку автомобільних доріг Миколаївщини. Що це означає? Ми перестали очікувати на кошти з державного фонду, адже на той момент з цим іще були проблеми, створивши свій фонд. За кошти обласного бюджету побудували дорогу Т 15-08, від Калинівки до Снігурівки. Це був експеримент, і доволі вдалий.

– Вікторіє Вікторівно, продовжуючи тему доріг… Ви були чи не єдиним керівником в Україні, який свідомо пішов на протистояння з діючою владою, коли Президентом був Петро Порошенко. Попри вашу політичну приналежність, Ви підтримали людей – жителів Єланецького району, і разом з ними пікетували, перекривали трасу державного значення Н‑14 Миколаїв – Олександрівка – Кропивницький. Ви особисто, Михайло Талпа, Олександр Бондар стояли поруч з людьми. Чи не надходило Вам повідомлень чи погроз від правоохоронних органів, представників центральної влади?

– (важко зітхає) Тоді був телефонний дзвінок з приймальної глави уряду Гройсмана. Тоді і Савченко, який був головою облдержадміністрації, казав, що не треба йти за людьми. До речі, тоді приїжджала перевірка до облдержадміністрації з Кабінету Міністрів України – перевіряли, чому керівник не втримав ситуацію, чому люди вийшли. Приїжджав і народний депутат Лівік. Він теж звертався з проханням добре подумати, не розхитувати човна. Я, зі свого боку, дала зрозуміти: якою б не була моя принципова політична чи патріотична позиція, але в даному разі я буду на боці людей, громади. Це було 2017 року. А в 2018-му вже заклали перші кошти на проєктування цієї траси. І сьогодні, коли кажуть про «Велике будівництво» Президента Зеленського, я завжди кажу, то необхідно сказати, що відновлення автодоріг почалося ще за часів президентства Порошенка, а продовжилося – за президентства Зеленського. Це було б чесно, інтелігентно і справедливо.

– Між іншим, кошти у розмірі 1 млрд грн на цю дорогу були виділені після вашої особистої зустрічі з паном Новаком в Укравтодорі!

– Так, ми їздили до Києва. Я сама знайшла його номер телефону та зателефонувала йому. Він не розумів, що я від нього хочу, бо є виконавча гілка влади. Але обласна рада стала незалежною. І це є правильно!

І ще є досягнення, що депутати стали отримувати не до 50 тис. грн на свій округ, а – до 500 тисяч. Йдеться про депутатські кошти. Хтось мені казав, що це прояв корупції. А я переконана, що ні. Адже все залежить від депутата, і кошти залишаються у наших громадах.

Далі. Ми за нашої каденції почали якісно змінювати парк автотранспорту станцій швидкої та невідкладної допомоги і диспетчерських. Тут була і державна програма, і обласні кошти.

Програма підтримки книговидання. Не завжди це на слуху. Проте за кошти цієї програми побачили світ такі видання, як «Дороги війни», «Миттєвості війни». А все тому, що фінансування програми депутатами збільшено в рази.

– Якщо можна, запитання більш особистого характеру. Що б Ви, Вікторіє Вікторівно, побажали собі у 2015-му з висоти років сьогоднішніх? І якби Ви знали, що на Вас чекають такі серйозні випробування, погодилися б пройти шлях іще раз?

– Так, адже багато зроблено для блага людей. Перед обранням на цю посаду мені необхідно було виступати з промовою. Чесно скажу, була не підготовленою, тож передивилася чимало матеріалів. Згодом, готувала власне промову. І натрапила на цитату Гавела: «Надо работать во благо, а не потому, что это может привести к успеху». І цей вислів і став для мене девізом у роботі. Успіх – це моя емоція. А те, що ми створили певні блага для людей, – це вже інші емоції.

Однак я не можу сказати, що була успішною в очах окремих журналістів друкованих та електронних засобів масової інформації регіону. Дехто з них перетворив мене на справжнісінького монстра і корупціонера. Хоча ніяких підстав, жодного рішення суду як не було, так і немає досі. Це була організована інформаційна війна проти мене.

– Ми ж розуміємо, що за цими ЗМІ стоять їхні власники, куратори. Вони – лише виконавці чужої волі.

– Так, вони хотіли отримати гроші обласного бюджету. Воліли залишити вплив на окремі комунальні підприємства. І саме тому паплюжили мою репутацію в очах виборців, пересічних миколаївців. Проте при всій цій «чорнусі» люди прийшли і знову підтримали мене як депутата.

У моєму рідному селі так і питали: «Вікторіє Вікторівно, Ви придбали ту автівку, про яку писали журналісти?». Водночас, тендер так і не відбувся, автомобіль не придбали. А як же все було розкручено! Писали, що я сама хочу купувати для себе авто. До речі, нова автівка дуже потрібна, бо сьогодні апарат облради забезпечений лише одним стареньким автомобілем. Коли бушує коронавірус, люди повинні підвозитися на роботу, йдеться про безпеку працівників виконавчого апарату. А як написали?!

Я до чого веду… Ось ви мене спитали, чи пройшла б я цей шлях наново? Відповідаю: так! Бо коли починаєш бій з несправедливістю, вже не можеш зупинитися.

Мені навіть чоловік дивується… Те, що вони пережили з нашою донечкою вдвох протягом цього часу, одному Богові відомо. І чоловік не розуміє, чому я знову готова піддати себе і родину таким тортурам. А я радію результату. Те, що зроблено для людей, те, що зроблено для дітей – в галузі освіти, спорту, автобуси, для громад – це величезний шмат роботи. І я цим пишаюся.

Я горджуся і тим, що були люди, які в мене вірили. Які і сьогодні продовжують вірити і підтримувати. Тим, що з’явилися громади. Я абсолютно чиста перед законом і чесна перед своєю совістю.

– Поруч з Вами постійно була родина. Щодня, щогодини, щохвилини власну підтримку Вам надавали батько і матуся. Якось, в один зі складних днів, у вашому кабінеті я побачив повідомлення на дошці. Там було написано: «Вікторіє, ми тебе любимо!». Скажіть, а як ваша родина пережила ось ці п’ять років?

– Моя родина завжди мене підтримувала. І взагалі, я більшу частину свого життя провела в батьківському домі, поруч з матусею і батьком. Ці п’ять років стали для мене знаковими ще й тому, що я сама створила родину і у мене народилася донечка. Я ніколи не шкодувала, що жила з батьками. Я дуже люблю село. Мені там комфортно.

А батьки?… Так, вони всі мої випробування надто сильно переживали. Татусь – дуже порядна людина. Його знають у місті, в області і навіть поза її межами. Наша родина активно підтримувала громадянське суспільство. Так, разом зі своїм рідним братом Віктором ми виходили на Майдан. Звичайно, матуся нервувала, але це природно. Потім ми поїхали до Києва. Батько нас підтримував, хоча також не приховував свого хвилювання. Говорив, що я маю професію, нормально заробляю. Я могла придбати собі і квартиру, і машину… Сьогодні… вони просто чекають, чекають ці останні дні, щоб зітхнути з полегшенням. Батьки дотримуються позиції – досить рятувати світ. Навіть батько з великим хвилюванням цікавиться моїм політичним майбутнім, щоб я знову не висувала свою кандидатуру.

– Вікторіє Вікторівно, Ви обіймали високу посаду органу місцевого самоврядування. І, водночас, народили дитину. Як це все корелювалося – виховання маленької дитини і робота керівником обласної ради?

– Я не можу сказати, що це був якийсь план. Так сталося, що я зустріла свою кохану людину. І народження Софійки – найголовніше моє досягнення за ці п’ять років. Після її народження я всього місяць була у декретній відпустці, після чого вийшла на роботу. Ймовірно, це була помилка… (зітхає). Адже моя дитина це розуміла і відчувала. Якраз зараз їй потрібна моя присутність – спілкування, виховання. Але зараз ми будемо значно більше часу проводити разом.

А взагалі я вам скажу чесно і відверто – жінок у політиці не визнають. І гендерна рівність – це фарс. Якщо за тобою не стоятимуть зацікавлені групи або ти не присягнеш певній групі людей на вірність, тебе будуть знищувати так, як мене знищували протягом цих п’яти років.

Просто у мене був певний авторитет. Тим паче, за мною стояли люди – громадськість, військові, волонтери. Були такі моменти, за часів Стадніка, коли одного голосу не вистачало, щоб позбавити мене посади. Ніхто не дивиться на твої досягнення як управлінця-менеджера, ніхто не оцінює роботу. Та й коли прийшов Савченко, він не хотів працювати з жінкою.

Нікому не потрібна жінка-лідер. Вона потрібна тільки людям. І люди дійсно підтримують. Приходять волонтери, активісти, капелани… Переживають, як вони будуть вже без мене на цій посаді. Я їм кажу, що ми залишаємося разом, будемо і надалі працювати. Це вже стало нашою частиною життя. Жінці непросто, жінці важко… Я вже не говорю про якісь привілеї, вони не потрібні. Просто ставтеся до жінки-політика, як і до політика чоловічої статі. І все.

– З вашої легкої руки і за покликом душі у виконавчому апараті Миколаївської обласної ради з’явилася посада радника голови обласної ради, яка опікується питаннями учасників АТО/ООС, тимчасово переміщених осіб, дружин, дітей, матусь воїнів. Її обіймає матуся нашого загиблого земляка Вікторія Матієнко. Ця категорія громадян постійно потребує особливої уваги і підтримки з боку влади. Як Ви вважаєте, коли підете з посади, хтось продовжуватиме так само завзято відстоювати інтереси наших захисників та їх родин?

– Війна триває. Тож ця категорія повинна бути захищена. Коли ми побачили, що в інших обласних радах створені цілі відділи, нас доля звела з Вікторією Матієнко. Тоді навіть і мови не було про її роботу в обласній раді. Ми просто активно співпрацювали. А потім я зрозуміла, що саме ця людина повинна обіймати посаду радника на постійній основі. Ми знайшли можливість її працевлаштувати. І до сьогоднішнього дня вона сумлінно виконує свої обов’язки по цих питаннях. Кожного дня до Вікторії може прийти будь-який учасник АТО/ООС, звернутися зі своїми питаннями. І я однозначно переконана, що цей підрозділ повинен залишитися.

– Днями Ви були присутні на входинах родини учасника АТО з Вітовського району. На умовах співфінансування родині погорільців було придбано житло.

– Так, це теж позитивний приклад нашої роботи, дієвості Програми надання учасникам АТО допомоги, на умовах співфінансування в рівних пропорціях з обласного і місцевого бюджетів. Ось так ми придбали будинок у Галицинівській ОТГ. Учасники АТО для мене – це люди, які повинні бути захищені. Воїни… Коли сталася війна, ми почали разом збирати все необхідне. Останні власні гроші витрачали.

– Тобто для Вас це було найважливішим, і аж ніяк не відставки?

– Відставки – це внутрішні емоції. Можна піти, або продовжити боротися. Я обрала друге. А коли ти ховаєш хлопця, молодого парубка з твого населеного пункту, тоді вже виправити або щось змінити вже неможливо.

– Вікторіє Вікторівно, Ви про себе зазначили, що є людиною села. Натомість, аналізуючи поточне скликання обласної ради і порівнюючи його з попередніми каденціями, складається враження, що нинішні депутати приділяли недостатньо уваги аграрному сектору. Ймовірно, тому, що у складі обласної ради не було таких велетнів, як нині покійні Федір Іванов, Володимир Погорєлов, Микола Бялик?

– Добре, що ви поставили мені таке запитання. Відповідаю. За пропозицією нашої аграрної комісії, яку очолює Юрій Кормишкін, було надано фінансування для регіонального замовлення фахівців галузі. Таким чином виділено 2,5 млн грн з обласного бюджету на підготовку кадрів у нашому аграрному університеті. Це і є дієва підтримка галузі. Також ми відновили премію Федора Іванова. І кращі механізатори на кожне свято працівників сільського господарства отримували винагороди. Це були люди, які справді працюють на полі. До початку пандемії коронавірусу ми збирали людей у театрі. Відзначали їх, вручали нагороди.

А взагалі, як людина, яка протягом п’яти років обіймала посаду очільника представницького органу влади, зробила для себе такий висновок. Що є важливим для сільгоспвиробника? Щоб йому не заважали, адже це – бізнес. І у нинішньому складі облради було достатньо потужних підприємців-аграріїв. Вони теж входили до складу нашої аграрної комісії. Обласна рада орієнтувалася на законодавчі ініціативи Верховної Ради України. Якщо вони були недоречними або недолугими, ми могли звернутися до столичних колег. Проте, на жаль, сьогодні відсутній закон, який зобов’язував би центральний орган влади розглядати рішення сесії у формі звернення. Про це я неодноразово говорила на різних рівнях. Але… віз і нині там.

– Спортивний комплекс «Трудові резерви». Після ремонту діти займаються спортом, дах не тече, комплекс залишився. Як Ви вважаєте, чи буде завершено процес передачі у комунальну власність області?

– Ми зустрічалися з головою облдержадміністрації Віталієм Кімом. Домовилися про цивілізовану передачу справ, напрацьованих нашим депутатським корпусом спільно з адміністрацією. Я зазначила свою позицію – це завершення тих проєктів, які розпочала наша каденція. І зокрема тих, де все залежить від виконавчої гілки влади. Це і шаховий клуб, це і онкогематологія, це радіологічне відділення тощо. Проговорили ми, зокрема, і процес передачі спортивного комплексу. Повинна бути воля міністерства передати це нам у комунальну власність. Нам важливо, щоб до кінця року ми отримали акт прийому-передачі в обласну комунальну власність. Після цього, як ми вже означили, – плануємо ремонт, плануємо проєкт. Навіть проста реконструкція подарує місту гарний об’єкт. А басейн варто зробити відкритим для всіх охочих. «Трудові резерви» мають перетворитися на центр надання послуг із оздоровлення і спорту. Це буде чудово!

– А коли поставлять крапку у довготривалій історії ремонту шахово-шашкового клубу?

– Сподіваюся, що цього року. Нещодавно до мене приходив віцепрезидент обласної федерації шахів Дмитро Горощенко і пригадав, що цей ремонт теж ініціювали ми, депутати. Просто я сьогодні не назвала його у досягненнях через незавершеність об’єкта. А ось чому досі так? А тому, що обласна рада ініціює проєкти, організовує їх, виділяє кошти. Проте процес контролю повинен здійснюватися виключно замовником – управлінням капітального будівництва облдержадміністрації. І коли я намагалася як юрист пояснювати людям, яким чином взагалі співпрацюють ці дві гілки влади… То я вам скажу чесно, що обласна рада зі штатом людей близько 40 осіб робила більше, ніж обласна державна адміністрація зі штатом у 600 людей. Тому що ми боролися за здоровий глузд і розуміння. Навіть у питанні надання допомоги важкохворим дітям. Вони – чиновники, ми ж – обрані людьми.

Повертаючись до шахового клубу. Деякі ЗМІ розповсюджували про мене недостовірну інформацію, мовляв, Москаленко щось там має з реконструкції шахового клубу. Це абсолютна брехня, і це вже підтверджено. Проте ніхто за наклепи навіть не вибачився. А загалом протягом цих п’яти років надто багато бруду вилили на мене, мою родину, моє оточення. Репутаційний слід залишився.

– Ба навіть у депутатському корпусі обласної ради знаходилися люди, які Вас ображали, зокрема у сесійній залі…

– Це до того, що ми говорили про жінку. Коли погрожували у сесійній залі… відрізати мені язика. Чоловікові навряд чи такі слова наважився говорити цей депутат. Адже відразу довелося б відповідати. З трибуни казали – займайся дитиною. До чого це тут? Я до своєї роботи ставилася відповідально. До речі, про зарплату голови обласної ради та її розмір. Вона була проголосована, я з неї сплачувала податки. У мене не було бізнес-проєктів, чи моїх підрядників. Я жила і живу на заробітну плату. Коли мене хотіли зняти, влаштовували всякого роду перевірки. Нічого не знайшли. Тоді вже керівник обласного СБУ Герсак погрожував мені відкриттям справ, тому що в Офісі Президента України до мене склалося негативне ставлення. Я відповіла – порушуйте, я готова захищатися. Проте сьогодні проти мене жодної справи не порушено.

– Вікторіє Вікторівно, коли були важкі моменти, то Вас підтримував Петро Порошенко. Сьогодні Ви з ним підтримуєте зв’язок?

– Так, я маю з ним прямий зв’язок. Але розуміючи, що Петро Олексійович людина зайнята, то не можу з будь-якого питання просити його підтримки. Але коли намагалися зняти мене з посади вже за часів президентства Зеленського, він дійсно мене підтримував. Надавав і інформаційну допомогу, і політичну. Він мене підтримував немов батько доньку. Я бачила його дії конкретні. Він – відповідальна людина. А сьогодні я цього не бачу.

– Чому тоді Петру Порошенкові не вистачило політичної волі і сил, щоб підтримати Вас, вашу кандидатуру на посаду Миколаївського міського голови під час виборів‑2020?

– Знаєте, він заявляв про підтримку. Але міська організація прийняла рішення не висувати кандидата. Але я була готова, мала власне бачення на розвиток нашого обласного центру.

– Що сьогодні не вистачає Миколаєву? Щоб запропонували Ви задля покращення ситуації?

– Коли я готувалася до виборів і думала, що мою кандидатуру все ж таки затвердять, розробляла стратегію. Для мене прикладами слугували Львів – щодо системи управління транспортом, Вінниця – як система управління послугами, зокрема електронними. Також Львів – це культура розміщення реклами, оформлення фасадів будинків тощо.

– Ваше особисте враження від площі Соборної?

– (сміється)… Ну, вона вже відбулась. Я говорила з Олександром Федоровичем про відновлення роботи фонтану поблизу адміністративної будівлі Миколаївської обласної ради, адже він на балансі департаменту ЖКГ міста. Тут центр міста. Необхідно прив’язати все до одного ансамблю нашого меморіалу «Струни пам’яті», і щоб люди сюди просто приходили на відпочинок. А площа… Вона вже є. Взагалі дизайн і концепція розвитку міста повинна бути одна єдина, а не хаотичною.

– Дякуємо Вам, Вікторіє Вікторівно, за змістовне та відверте інтерв’ю! І нехай Вам щастить у вашому подальшому житті – як особистому, так і громадському, депутатській діяльності зокрема.


  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Оставить комментарий

Your email address will not be published.