Вони визволяли Вітовський край

Ворог був відтиснений

Чотири доби, оточене кільцем вогню, трималося село Лимани. І піхотинці, і чорноморці вписали чергову героїчну сторінку в історію війни. Чотирьом з них присвоєно за цю операцію звання Героїв Радянського Союзу – Андрію Стрюкову, Яківу Алексєєву, Михайлу Серогородському, Спартаку Галусташвілі. Село було звільнено 17 березня 1944 року.

В цей день тричі піднімалися в атаку і тричі залягали. Смертельно поранено командира загону. Андрій Стрюков із зверненням: «Палундра! Слухай мою команду!» взяв на себе командування взводом. Ворог був відтіснений на 400 м, бо ніщо не могло зупинити стрімкої атаки моряків. Вони знищили кілька десятків солдатів, двох офіцерів, захопили 3 кулемети, автомати і гвинтівки, патрони. Оточення було ліквідоване, до того ж допомогла і трофейна зброя.

А бій тривав. Особливо запеклим він був у центрі оборони. Роті загрожувало оточення. У цей напружений момент гвардії сержант Яків Алексєєв з власної волі під сильним артобстрілом швидко із своїм напарником висунувся на відкриту вогневу позицію, з якої прострілювалась місцевість навколо, і став в упор розстрілювати противника. Його помітили, почали обстрілювати, але він не відступив. Тяжко поранений в ногу і ліву руку, сам себе перев’язав і продовжував вести бій. Яків Савич кинув гранату, залишилась ще одна. Він притиснув її до грудей, чекаючи поки ближче підійдуть вороги, щоб разом із собою підірвати і їх. Але тут почув позаду крики «Ура!». Оглянутись не міг, але зрозумів, що йдуть товариші на допомогу, і тоді кинув у гущу ворогів останню гранату і знепритомнів. Ним було знищено в цьому бою 44 ворожих солдатів і 1 офіцер.

Командир ІІ роти гвардії старший лейтенант Михайло Серогородський вирішив прийняти на себе головний удар, не дати противнику вдарити у фланг укріпрайону. Маневруючи вогнем, він заставив ворога залягти. Організував невеликі штурмові групи автоматників, сміливо висував їх у тил ворогу. Рота відбила 6 атак. У найважчі хвилини бою командир був там, де вирішувалась доля бою. Не допускав прориву оборони.

Загинув кулеметник, він сам ліг за кулемет і своїм особистим прикладом і відвагою запалював бійців. Ворог втратив більше 200 солдатів від вогню роти Серогородського. І був змушений перейти до оборони. Такими ж відважними були його дії в наступальних боях за Миколаїв.

Неподалік, на стику кулеметної роти і передового загону, розташувався з ручним кулеметом Спартак Галусташвілі. Саме тут ворог усіма силами прагнув вклинитися в нашу оборону. Безперервно атаки чергувалися з артилерійськими та мінометними обстрілами. При обстрілах Спартак падав у найближчу вибоїну, прикриваючи собою кулемет, і як тільки стихали гармати – стріляв по ворогах. Скінчились патрони та гранати. Спартак вийняв саморобний ніж і пригнувся в окопі. Коли до ворога лишились лічені метри, вискочив, головою в живіт збив з ніг офіцера, вихопив його автомат і косив розгублених фашистів. За ним пішли в атаку інші гвардійці. Ворога було відкинуто. Навпроти окопу лежало до 70 трупів.

Пишаємося нашими захисниками!

У селі Галицинове на даний час проживають два ветерани Великої Вітчизняної війни: Сюрченко Микола Ілліч та Ліщина Іван Іванович.

Ліщина Іван Іванович з 1942 по1944 р. перебував у полоні у німецьких загарбників. У 1944 р.,коли його було звільнено, пішов воювати, під Одесу, розвідником у 59-ту дивізію. В квітні його контузило і був відправлений до госпіталю. День перемоги зустрів у місті Харкові.

Іван Іванович за сумлінну працю нагороджений грамотою Президії Верховної Ради УРСР, медалями «За трудову доблесть», похвальними грамотами, листами-подяками. Як ветеран Великої Вітчизняної війни був нагороджений орденами Вітчизняної війни, «За мужність» ІІ та ІІІ ступенів, «Ветеран праці».

Сюрченко Микола Ілліч з 1942-го був вивезений фашистами до Німеччини, де виготовляв дорожні грейдери. На початку квітня 1945 року його було звільнено радянськими військами. Він потрапив солдатом до 469-го полку 150-ї стрілецької дивізії. Микола Ілліч був учасником форсування Шпреї і штурму Рейхстагу. А 9 травня 1945 року він став учасником історичного параду Перемоги.

Микола Ілліч за сумлінну працю нагороджений похвальними грамотами, листами-подяками, медалями «За взяття Берліна» та «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.». Як ветеран Великої Вітчизняної війни був нагороджений орденами Вітчизняної війни, «За мужність» ІІ та ІІІ ступенів.

Син полку

Жорстокий і кривавий шлях треба було пройти воїнам у Другій світовій війні задля того, щоб День Перемоги настав. В ім’я миру та щастя Батьківщини вони були готові йти на смерть, бо їхня свідомість ні за яких обставин не могла прийняти думку, що рідна земля буде уярмлена фашистами.

До таких героїв належить і наш земляк Федоров Олександр Сергійович. Народився він 2 травня 1926 року в м. Одеса. 1940 року закінчив 6 класів і вступив до військово-морського училища імені Фрунзе. Після проходження медкомісії був направлений до Новоросійського училища, де розпочав вивчення морської справи. Під час однієї з екскурсій потрапив на лінкор «Мати Росії». Було це 22 червня о 10:00. «…Що це за корабель!!! Довго по ньому ходили. Аж раптом виття сирен. Ніхто не розуміє в чому справа. Нас терміново зібрали на катер – і на берег», – згадує Олександр Сергійович.

І тоді він зрозумів, що розпочалась війна й треба брати зброю до рук та ставати на захист Батьківщини. 1942 року його було евакуйовано. На одній зі станцій («…проїхали три станції») ешелон потрапив під бомбардування фашистських літаків. Хлопцеві із товаришем вдалось врятуватися. Вранці їх знайшли солдати. Так у 16 років вони розпочали свій військовий шлях. Був сином полку 113-ї стрілецької дивізії. Захищав перевал у Грузії, служив у розвідці. Після поранення записався до танкової школи, яку закінчив водієм-механіком зі званням старший сержант. Визволяв Кубань, Київ, Угорщину, Польщу. Закінчив війну у Чехословаччині.

Після війни працював у Середній Азії, потім переїхав до Росії, згодом повернувся до рідної Одеси.

За бойові заслуги нагороджений орденом Червоної Зірки, орденом Слави ІІІ ступеня, медалями. 1953 року переїхав до села Прибузьке, де проживає і нині.

Герої не вмирають

23 серпня 1941 року в село Українка вступили німці. На машинах і стрекотливих мотоциклах проїхали вони сільською вуличкою і зникли десь у хмарах пилу на сході. В хуторі залишилося небагато ворожих солдатів і офіцерів, які відразу заходилися господарювати на сільських дворах.

Під час окупації села фашистські загарбники знищили 40 процентів колгоспних приміщень. Зруйнували школу, клуб, магазин. Забрали в людей корів, свиней, хліб. Вивезли на рабську працю до Німеччини 46 чоловік молоді, етапом вигнали 8 чоловік.

Залишаючи у березні 1944 року село під натиском Радянської Армії, фашисти намагалися сховатися за димовою завісою і підпалили солом’яні стріхи 37 хат. Населення погнали до села Копані (з метою спалити у старій базі), але швидкий наступ радянських військ змусив їх залишити людей і втікати.

Село звільнили війська 3 Українського фронту, 49-ї Гвардійської стрілецької Херсонської ордена Червоного Прапора дивізії під командуванням гвардії генерал-майора, Героя Радянського Союзу Василя Пилиповича Маргелова.

Солдати, зморені, у багнюці, йшли селом, а люди виносили їм хто що мав – хліб, картоплю, і зі сльозами на очах проводжали далі – у ніч, у смерть, а може – у безсмертя.

Поранених зносили в уцілілі хати, клали прямо на вкриту соломою долівку. Жінки гріли воду, наливали її у пляшки і зігрівали ними змерзлих поранених вояків.

Загиблих поховали у братській могилі. Семену Олександровичу Гуменюку і Миколі Івановичу Бєлявському посмертно присвоєно звання Героїв Радянського Союзу.

66 наших односельців пішли на фронт, 44 не повернулися до рідних домівок.

Підготовлено за архівними даними

Добавить комментарий