Майстер у спорті, «кіборг» у борні

На честь миколаївського спортсмена Миколи Гуцаленка, який підняв жовто-блакитний прапор над донецьким аеропортом, у Миколаєві відкрито меморіальну дошку.

23 лютого 2017 року зупинилося серце миколаївського спортсмена бійця легендарної 79-ї десантно-штурмової бригади Миколи Гуцаленка. Ця новина приголомшила спортсменів і громадськість Миколаївщини, його побратимів, близьких. Адже Микола був патріотом, який свідомо обрав військову службу ще до початку відкритого протистояння на сході країни, у 2013 році. Його знають як успішного спортсмена, майстра спорту України з веслування на байдарках та каное, неодноразового призера всеукраїнських змагань у різних вікових категоріях. І до сьогодні про нього згадують як про порядну, мужню, працелюбну людину, турботливого сім’янина, доброго друга. Його вислів став епіграфом до книжки «Ад‑242». Воюючи за донецький аеропорт, він сказав: «Аеропорт став буфером між двома світами».

На честь десантника

Ті трагічні лютневі дні добре пам’ятає директорка Миколаївської спеціалізованої дитячої юнацької школи олімпійського резерву з веслування на байдарках і каное Марина Прішутова.

«21 лютого 2017-го ми отримали жахливу звістку: в боях під Авдіївкою зазнав важкого осколкового поранення наш вихованець Коля Гуцаленко, – розповідає Марина Валентинівна, стримуючи сльози. – Незважаючи на пригнічений стан і відчай, ми дізналися, що Колю можна врятувати, зібравши кошти на проведення операції в ізраїльській клініці. Буквально за день-два чималу суму оперативно і дружно зібрали. Але вже було пізно: 23 лютого Колі не стало».

Марина Прішутова розповіла, що зазвичай саме в ці дні СДЮШОР проводить традиційні змагання із загальної фізичної підготовки як підсумок зимових тренувань спортсменів. Микола завжди брав участь у тих змаганнях, планував прибути і 25 лютого 2017-го. Але замість змагань цього дня його поховали.

«День був просто лютий, – згадує директорка, – сніг, дощ, пронизливий вітер. За Колею плакали і його побратими, і спортсмени, і рідні, і сама природа. Змагання ми все-таки провели на дев’ятий день з дати загибелі нашого спортсмена. Відтоді цим змаганням – Відкритій першості міста Миколаєва – присвоєно ім’я героя-десантника Миколи Гуцаленка. Звісно, починаємо завжди із хвилини мовчання, підняття Державного прапора, згадок про Колю. Завжди на відкриття приїжджає його мама, дружина із синами, побратими. Символічно, що старший син Іван також тренується, займається веслуванням. Такий-от неперервний зв’язок поколінь».

А через два місяці після загибелі Миколи Гуцаленка тренери СДЮШОР на своїй раді запропонували присвоїти школі ім’я її вихованця. Коли оформляли документи, хотіли підкреслити: школа саме імені героя. Так, він не був офіційним Героєм України, але для юних спортсменів, тренерів, усіх він справжній герой. Марина Прішутова переконана, що виховання патріотів починається з того, щоб не забувати тих, хто віддав життя за Україну, підтримувати традиції, передавати розповіді про Миколу прийдешнім юним спортсменам.

Коли він був живим…

Спортивний шлях Микола Гуцаленко розпочав семирічним, коли став займатися веслуванням у спортивній школі міста Первомайська у тренера Олександра Федорченка. У 2005 році він вступив до 8 класу Миколаївського вищого училища фізичної культури, де водночас і навчався, і займався спортом. У цьому закладі його тренував Олександр Федоренко. Щоб здобувати вищі результати, вдосконалювати майстерність, слід було пройти всі сходинки спортивної кар’єри.

По закінченні училища Микола вступив до Національного університету кораблебудування на факультет «Олімпійський спорт». Водночас продовжував тренуватися в Миколаївській школі вищої спортивної майстерності у тренера Олександра Шевченка. Саме тоді Микола разом з вихованцем школи Андрієм Сачковським в екіпажі байдарки-двійки виконав норматив майстра спорту України. А у 2014 році на останніх своїх змаганнях в екіпажі байдарки-двійки з Вадимом Деревинським Микола посів третє місце в чемпіонаті України з марафону.

Як пояснила Марина Прішутова, марафон – один з найскладніших видів змагань. Спортсменам слід пройти 32 кілометри дистанції. Частину вони проходять водою, потім сходять на землю, беруть човен і пробігають з човном певну відстань, згодом знову йдуть водою. Марафон потребує злагодженості, серйозної фізичної підготовки, сконцентрованості, спільних умілих дій. Протягом восьми років Микола достойно представляв Миколаївську область, беручи участь у національних змаганнях, здобув заслужені нагороди і звання. Він не був членом національної збірної, але його тренери та колеги-спортсмени відзначають його особисту працелюбність, гарну фізичну підготовку, вміння товаришувати.

Ці особистісні якості Миколі знадобилися й на війні. До них додалися героїзм, мужність, патріотизм. Оскільки почалася війна і Микола пішов захищати Батьківщину, він так і не завершив навчання в університеті. Мамі тоді пообіцяв, що обов’язково отримає диплом – коли закінчиться війна. Не встиг.

Складно сказати, чи легше спортсменові на війні. З одного боку, серйозна фізична підготовка мотивує до значних фізичних і моральних навантажень. Йому не звикати до болю та труднощів. З іншого – воля до перемоги, досягнення результату може зіграти недобрий жарт, коли цієї перемоги бажаєш досягти будь-якою ціною, на межі життя і смерті.

Прапор над аеропортом

На війні Микола обрав собі позивний «Кока» – так у дитинстві називав його дідусь, під цим позивним він пройшов з перших днів війни на Донбасі до свого останнього дня. Як зазначав в інтерв’ю «Радіо Свобода» Микола Гуцаленко, «моя війна почалася 3 липня 2014 року. Лиман, Волноваха. Перший бій був дуже страшним, незрозумілим. Це було тоді, коли 79-та окрема аеромобільна бригада потрапила в засідку. Було страшно, бо несподівано. Та хлопці молодці – відбили атаку».

Молодший лейтенант Гуцаленко у складі легендарної 79-ї десантно-штурмової бригади пройшов Мар’їнку, Савур-Могилу, пекло донецького аеропорту. Він втрачав бойових побратимів, що було його найбільшим болем. Казав: найстрашніше на війні – втратити товариша, який прикривав тебе в бою, з яким ділили цигарку і чашку кави, він знав твою історію. Таким другом був для Колі Андрій Горбань, на честь якого він назвав молодшого сина.

Саме разом з Андрієм і Сергієм Чайковським він зважився на відчайдушний, ризикований, проте героїчний вчинок. У самий розпал запеклих боїв встановили на даху донецького аеропорту український прапор. Ці відеокадри, які зняв їхній побратим Євген, згодом облетіли всю країну. Ось як про це згадував Микола в інтерв’ю: «Ми довго виношували цю ідею, ще з першого заходу в аеропорт, проте ніяк не виходило її втілити. Потім, коли вдруге повернулись у ДАП, кажу: «Андрію, піднімімо прапор, покажімо, що ми тут є. Нехай дивляться і зляться, що ми така непереборна сила». Це їх драконило. Ми знайшли палку, щоб підходила, Андрій свій прапор, такий великий. Кажу, візьмімо із собою ще когось. Пішли по поверхах, але ніхто не зголошувався, тож пішли вчотирьох. Женя знімав нас, але ми не хотіли, щоб це відео пішло в мережу, – це було для себе. Тож ми вилізли, подивилися, чи нікого нема, я встановив прапор, але він упав, тоді Андрій підхопив його, знайшов дірку від кулі й просунув палку із прапором у неї. Після цього ми одразу втекли з даху. Нас переповнювали адреналін та гордість за свій вчинок, хоч це було фактично самогубство».

Дії на межі життя і смерті – так вчиняв Микола, бо інакше не міг. Він і на війну пішов, бо інакше не міг. Тому на запитання, що в цивільному житті дратує найбільше, відповів: «Складно сприймати чоловіків, які відмовляються воювати».

Таким був цей мужній хлопець. Таким його пам’ятають друзі та рідні.

А днями на будівлі Миколаївського вищого училища фізичної культури, де навчався Микола Гуцаленко, відкрито меморіальну дошку на його честь. Як нагадування про те, що герої не вмирають, доки живе пам’ять про них.

Олена ІВАШКО,
«Урядовий кур’єр»

Добавить комментарий