Неопублікований роман Леоніда Первомайського (Історико-психологічна новела)

Людина у похилому віці стає сентиментальною. Досить найнезначнішої дрібниці, аби навернулись сльози. Мабуть, тому, вважав письменник Леонід Первомайський, що розуміється: минуле повернути неможливо. Відтак і йому у травні вже перевалило за шостий десяток. Мабуть, тому, незважаючи на замкнутий, навіть похмурий, характер, випадкова дрібниця навертає сльози. Хоча у житті довелось пізнати чимало всякого.

Сьогодні він повертається після ще однієї співбесіди в редакції, яка готує перші томи його повного зібрання творів. Два перші, важкувато, але вже надруковані. Ретельно розглядається зміст кожного тому. Леонід Соломонович тепер краще розуміє: повним таке зібрання можна назвати лише умовно…

З саркастичною посмішкою пригадує він розмови з редакторами видавництв. Вони, боячись або соромлячись, відверто не говорять, чому не хочуть включати той чи інший твір, а лише натякають. Нібито цей твір краще залишиться на потім, аби не виникли запитання… Тому деяких питань не слід торкатись…

Після таких порад Первомайський для себе збагнув, що найчастіше це буває, коли з’являється єврейська тематика. Обходять її, бояться її торкатися в Україні. Йому говорити про таке незручно. Адже в редакціях республіканських журналів і в видавництвах ще не забули, як його прізвище згадували за вихваляння «безрідних космополітів», прояви сіоністських і націоналістичних настроїв. Вони розуміють, що він публікується під псевдонімом, що його справжнє прізвище Гуревич, а по батькові ще гірше – Шлемович… А тому обговорювати такі теми йому незручно…

Єдине, що йому вдалось відстояти, щоб з кожної титульної сторінки прибрали напис «Повне зібрання творів». Поряд з червоним шрифтом, набраним червоними літерами – «Леонід Первомайський», скромне уточнення «Твори в семи томах». Так принаймні ближче до істини. Читачі зрозуміють, що у автора щось залишилось…

У книгах тверді палітурки жовтого кольору з чорними малюнками. Жовтий колір для українців багато важить. Він пов’язаний з пшеницею, пам’яттю. Колись поряд з блакитним майорів на державному прапорі… Дай боже, аби жоден дурень не придрався… Чорного у його житті було досить…

Завдяки цьому сім вагомих томів з’явиться, а відтак якийсь слід після нього в українській літературі залишиться. Щоправда, книги, підручники, навіть пам’ятники і погруддя ненадійні атрибути довгої пам’яті. Скільки чудових книг видатних авторів спалили фашисти, коли прийшли до влади в Німеччині! Напередодні війни в підручниках з історії і літератури заклеювали сторінки з портретами маршалів і генералів, яких вважали шпигунами, засилали до Сибіру, розстрілювали. Тільки нині починають реабілітувати…

Навернулись сльози нещодавно у нього ось з якої нагоди. Повертаючись від видавництва, назустріч, не поспішаючи, прямувала незнайома пара, трохи старша від нього. Сивий чоловік з типовою єврейською зовнішністю, який дбайливо підтримував свою супутницю. Вони досить гучно розмовляли про щось своє. Коли проходив повз них Первомайський, то почув уривок фрази, сказаний жінкою:

– Лоз зайн азой (Нехай буде так)…

Три випадково почутих слова зробили щось неймовірне в його душі і свідомості… Зразу ж подумки він перенісся у Полтавщину, в рідний повітовий Красноград. Побачились забута хатка під солом’яною стріхою… Батько, зайнятий замовленням палітурки чергової книги, і мати – кравчиня, яка вічно крутила ручку німецької машинки «Зінгер». Не відриваючись від своєї роботи, вона часто просила:

– Шльомо, займись трохи з дитиною німецькою… Ти ж, здається, хотів, щоб він успішно навчався в гімназії…Чи не так?…

Батько додає:

– Лоз зайн азой, – і підводиться зі свого робочого місця, залишаючи недоробленим розпочатий том…

Потім чомусь пригадалися вулиці довоєнного Києва. В 30-х роках, коли він перебрався сюди, скрізь було чути ідиш. Це після війни на вулицях стала більше лунати російська мова. Пам’ять одразу почала підказувати страшні цифри… Лише у Бабиному Яру першого року окупації у місті розстріляли багато євреїв… Точне число не надруковано іще досі. Багато років в Україні чомусь замовчується ця трагедія…

Вулиці, якими він ходив, були свідками того, як з усього міста німецькі солдати і поліцаї осінніми сонячними днями зганяли євреїв – стареньких і дітей до глибокого яру…

Нещодавно, переглядаючи міський архів, він наткнувся на такий документ. Київський комендант доповідав у Берлін, що 29-30 вересня, виконуючи наказ фюрера, знищений 33.751 єврей. Це число запам’яталося останньою цифрою. Дика німецька скрупульозність врізалась у пам’ять назавжди…

Але, намагався пригадати тепер письменник, чи було в його житті ще щось спільне з почутою випадково фразою на ідиш. Роки і старечий склероз засипали в пам’яті все, з чим був пов’язаний цей поширений народний вислів. Це підштовхнуло до сьогоднішніх роздумів на близьку тему. Причетність, до якого народу віднести творчість літератора, наприклад, Шолом-Алейхема, який користувався ідишем, але дуже добре знав і відобразив життя і побут українського народу… Гоголь писав російською, але і досі філологи сперечаються, як правильно вважати його – російським чи українським класиком…

У житті питання взаємовідносин мов і національностей складно переплітаються. Ось і у нього на зустрічах з читачами часто запитують, чому він пише не російською, а українською. Хоча російською володіє не гірше. А він і досі не знає, як відповісти на це запитання.

Якою мовою писати, для початківця Гуревича було не головне. Хоча він помітив, що українською мовою легше відшукати деякі багатозвучні рими. Крім того, ще з часу Тараса Шевченка ця мова, як і єврейська, завжди пригнічувалася.

В одному із своїх віршів Леонід Первомайський писав:

Весела молодість моя,

Ти рвалась напролом!…

За щастя й смуток в боротьбі

Я дякую тобі!

Але несподівано влада робітників і селян після громадянської війни і суцільного голодомору оговталась… Поети першими зрозуміли зміни в політиці, руйнуванні революційних ідеалів. На ці зміни в країні відгукнулися своїми смертями Єсенін, Маяковський… Таке відбувалося не лише в Москві…

Куля, яку молодий Первомайський спрямував у своє серце, потрапила в легені. Лікарі повернули його з того світу… Після невдалого пострілу самого в себе він хотів збагнути, чи є в світі щось сильніше від смерті? Те, заради чого є сенс жити людині? Такі сумніви стали з’являтися у віршах:

Сонце на заході впало.

Райдуга згасла в імлі.

Темно і холодно стало

На неспокійній землі.

Тільки війна, яка розпочалася з фашистами, швидко розставила все на свої місця, чітко визначила, з ким і в ім’я чого маємо боротися. Сьогодні дорогою додому пам’ять повільно гортає перші роки війни. Хоча військкомат визнав його непридатним до стройової служби, він перебував на фронтах з першого і до останнього дня війни. Спочатку готував матеріали для фронтових радіостанцій, згодом став воєнним кореспондентом газети «Правда» по Південно-Західному і Донському фронтах. Збирав конкретний матеріал для фронтових газет. Солдати не вірять у легковажний патріотизм та вигадки журналістів. Вони одразу відчувають неправду. Заради достеменності нарисів і статей, що готувалися, доводилось обійти по периметру весь сталінградський котел, у який загнали армію фельдмаршала Паулюса…

Пригадався молодий снайпер… Зустріч відбулася на початку осені на одному з українських фронтів уже після Курської битви.

Перед черговим наступом у верхів’ях Південного Бугу у штабі полку доручили розповісти для газети про новобранця, якого нещодавно надіслали із школи снайперів. Той зумів протягом кількох днів знищити багато фашистів. З досвіду минулих нарисів Первомайський чекав побачити крем’язного чолов’ягу, який призвичаївся на полюваннях у сибірських лісах. А снайпер виявився невисоким, худорлявим, як підліток, з тихим хлопчачим голосом. До того ще й киянином…

З’ясувалося, що своїх батьків солдат не пам’ятає. Виріс він у родині старшого брата, в якого були свої маленькі хлопчик і донька. Той працював у школі воєнкомом, оскільки на війні з білофінами він утратив три пальці на правій руці. Майже щодня старший брат брав з собою молодшого до тиру, аби зробити з хлопця, як тоді було модно, ворошиловського стрільця. Хоча сам мріяв стати художником.

І снайпер став порсатись у своєму речовому мішку і подав невеликий альбом. Малюнки вже на перших сторінках справді виявилися незвичайними. Відчувалася талановита рука з нахилом до авангардизму. Але потім пішли дуже слабенькі ескізи, які солдат пояснив так:

– Братові після поранення довелося вчитися малювати лівою… А дружина йому говорить, що для неї її чоловік – найкращий художник… Брат слухав, слухав, а потім посміхнувся:

– Ну гаразд, як у вас, євреїв, говорять: «Лоз зайн азой…».

Коротка фраза при тьмяному світлі прифронтової свічки пролунала несподівано. Стало чути, як по даху намету стукають краплі нічного дощу. Солдат помовчав і тихенько додав:

– Добре, що у мене кілька малюнків на згадку залишились…

І після паузи пояснив, чому брат не захотів від’їжджати з Києва. Не вірив чуткам про звірства німців. Вважав це пропагандою.

– Сусідські хлопці розвідали, – зізнався снайпер, – що діється за містом біля того страшного яру. Питаю у брата, нащо йому йти з усіма. Адже він не єврей. Відповідає: «Для чого мені залишатися тут без коханої, дітей»… Одне і те саме повторював: «Лоз зайн азой, Лоз зайн азой» …

Мене виштовхнули із колони, щоб я до родичів подався… Та я все одно все бачив… Фріци, тварюки, самі стріляли по дорослих, а в дітей і жінок примушували наших українських поліцаїв…

Снайпер детально розповідав, що міг розгледіти біля Бабиного Яру… Як під час окупації вдалося уникнути відправки до Німеччини.

Коли дощ перестав, солдат став збиратися на чергове, як він висловився, «полювання».

– Німці виявилися чистоплюї, – ділився він своїми спостереженнями. – Навіть за маленької потреби із землянок та укриття вночі вилізають…

Так, нарис про крутого снайпера було написано і опубліковано. Якщо доживе до Перемоги, пообіцяв сам собі Первомайський, обов’язково в якому-небудь романі почутий сюжет використає… Адже у нього не тільки поезії, але і прози чимало назбиралось…

І справді, вже після війни схожий сюжет використав. Тільки в поемі. У ній комсомолець, український хлопець Клавдій Сніжко, активіст сільської районної спілки незаможників закохався в єврейку із заможної родини і таємно зустрічався з нею. Коли про це стало відомо членам райкому, Сніжка виключили з комсомолу за те, що він не захотів розлучатися з коханою. Вже тоді в поемі Первомайський замислився над тими питаннями:

Так що ж єднає наші серця

3 мільйонами інших сердець?

Чому нам мало своєї судьби,

Якою вона б не була?

Навіщо входить в наші пісні,

У спомини наші й сни –

Чужого серця щастя й біль,

Як наше щастя й біль?

І, здається, знайшов правильну відповідь. Вона закладена не лише у назві поеми, але і в її сюжеті, підказаним життям… У роки війни в село, де мешкав Сніжко, увійшли німці, і коли почали розстрілювати євреїв, Клавдій не покинув сім’ю. Ось як умирав герой поеми:

В’язати руки хочуть йому,

А він,– як спокійно він

Розкрив їх, обнявши своїх дітей,

Обнявши дружину свою…

І поруч з ними упав у рів…

За два роки мирного життя в країні розпочалася боротьба з «безрідним космополітизмом», розігнали єврейський антифашистський комітет. У 1948 році репресували 125 людей, які брали участь у його роботі. Із них 23 розстріляли, а шестеро померли під час слідства…

Тільки після смерті Сталіна всіх реабілітували. Тому роман, задуманий на фронті під враженням сповіді снайпера, так і залишився нереалізованим. Але сьогодні, на останньому обговорюванні рукопису, все ж удалося відстояти включення поеми «Дужче смерті» про Клавдія Сніжка до першого тому. Треба було бути задоволеним хоча б тим. А відтак українська література не загине!

Як-то кажуть, «Лоз зайн азой»…

Ілля Стариков

З російської переклали Белла і Семен Тупайло

Добавить комментарий