На якій ми мові мовчимо?

Це інтерв’ю було написано в непростому 2014-му, коли в Україні відбувалися трагічні події – кривава розправа з Майданом, початок війни на Сході. Втім матеріал відомої миколаївської журналістки Олени Івашко так і не було надруковано в одному з всеукраїнських видань. Бо редактор відділу звинуватила авторку мало не в усіх смертних гріхах, головний з яких – сепаратизм.

Бесідувала тоді журналістка з Володимиром Пучковим, який днями пішов у Вічність… Вважаємо справедливим оприлюднити цей матеріал на сторінках «РП» тепер – на вшанування пам’яті нашого колеги…

ПОГЛЯД. Альтернативу мовному протистоянню в Україні чотири роки тому запропонували два різномовних миколаївських поети.

Один з численних «титулів» миколаївського поета Володимира Пучкова – король поезії. Втім, знають його в Україні та за кордоном не лише за титулами та званнями. Пучков відомий тим, що він справжній, в класичному розумінні, поет і справжній громадянин. Насправді він не стояв на Майдані та не брав до рук зброю. Патріотизм поета в іншому, – його зброєю було і залишається слово, що народжується з особистих почуттів та переживань, осмислення та переосмислення буття, причетності до своєї землі, яка надихає. Про це та різне – наша розмова з поетом і громадянином.

– Володимире Юрійовичу, Ви пишете вірші російською мовою, все життя живете в Україні, в Миколаєві. Для Вас особисто є важливим питання національності, мови? І взагалі, Ви вважаєте себе росіянином чи українцем?

– Питання походження складне. Мама моя українка, а батько родом з російської глибинки. Насправді, як людина себе ідентифікує? Напевно, по мові. По мові, якою мислить. Тож я, коли отримував паспорт, ідентифікував себе росіянином. Втім ніколи в житті не виникало проблем з приводу національності. Україна така велика і така різноманітна, що у кожного регіону є свої особливості, звички, традиції. А я жив і живу в Миколаєві. Це місто – моя Україна. І дуже комфортно себе почуваю зі своїм мисленням, зі своїм умінням розмовляти російською та українською. Доводилося працювати, в основному, в пресі. Різномовній. Природно, сам писав українською і вільно розмовляю. Є люди, з якими я взагалі спілкуюся виключно українською мовою. Наприклад, Дмитро Кремінь, мій друг, поет.

– Чотири роки тому Ви з Дмитром Дмитровичем Кремінем випустили, вважаю, унікальну збірку взаємних перекладів «Два береги». Унікальну в літературному та суспільному значенні. Адже ви спромоглися довести суспільству, що натискання на «мовні» клавіші, намагання зіштовхнути людей, використовуючи мовне питання, не є виходом для України. Як народилася ідея видання книжки? Чи стала вона суспільно резонансною?

– Ідея цієї книги народилася тоді, коли вже нагромадилася критична маса матеріалу. Ми товаришуємо з Дмитром Кремінем добрих три десятки літ, наші духовні світи взаємопроникаючі, вони підкріплюються з одних джерел, тому перекладати один одного для нас завше було справою звичною і природною. Мої вірші в перекладах Дмитра Креміня, його вірші в моїх перекладах публікувались впродовж тридцяти років у літературних виданнях. Нам подумалось: так, поети за своєю природою солісти, але хіба неможливий дует солістів? Він стався. Тоді це стало можливим виключно завдяки підтримці. Звісно, фінансовій. Допоміг Олексій Вадатурський, керівник компанії «НІБУЛОН». Він зрозумів двох поетів. У цій книжці і наші взаємні переклади, і англійська версія (підстрочник). Для наших дітей, як і для їх ровесників, які виросли після краху тоталітарної, яка зрівняла всіх, радянської імперії, – вже природні й однаково рідні українська та російська мови, втім, і світова англійська їм не чужа. Я бачу і радію, що у цього покоління вже немає хворобливих проблем з приводу мови, як у нас.

Для мене книжка стала не стільки літературним, а швидше, громадянським жестом. Нам хотілось показати, що можна жити ось так. І розуміти так само один одного. Трохи прикро, що «Два береги» не набули голосного суспільного звучання. Думаю, сьогодні тема «двох берегів» більш, ніж актуальна. Нас намагалися і намагаються роз’єднати, а ми, все ж таки, в одному човні. До речі, жодних українських премій книга не отримала. Втім, має літературну російську премію імені Андрія та Арсенія Тарковських. Хоча, Тарковські ж – майже наші земляки. Тож, можна вважати благословення (та ще й яке!) в книжці є.

– Скажіть, чи відчували Ви за часи незалежності України як російськомовний поет певну дискримінацію, нерозуміння?

– Дійсно, був такий момент. Хоча дискримінацією це не назвеш. А культурний націоналізм (не вкладаю в поняття нічого поганого) мав місце. Пригадую, перший з’їзд членів Спілки письменників в Жовтневому палаці. Слід сказати, що в Спілці кожен четвертий писав російською. Але ми, російськомовні, досить некомфортно себе відчували. Якось окремо «тусувалися». З трибун кричали: «У нас Незалежність, а ви!..». Як ви. І так «некомфортно» себе відчував кожен четвертий.

Не забувайте й про радянські часи. Тоді видати книжку російськомовному поету було так само складно, як і за часи незалежної України. У видавництві «Молодь» тяганиною з приводу видання моєї книжки займалися три роки. Був ліміт, – з десяти видань лише три – російською. Вважаю, що міфи про русифікацію просто перебільшені. Я, наприклад, навчався в українській школі, де директором працював мій тато, вчитель російської мови та літератури. Він принципово відстоював замисел збереження української школи. Але батьки учнів забажали перейти на російську. Хоча корінний росіянин з Симбірської губернії дбав за українську.

– В листопаді минулого року Ви були учасником Російського літературного зібрання? Які враження від участі? Чи схожі проблеми сучасного розвитку української та російської культури та літератури?

– Насправді, мене запросили як російськомовного літератора, який живе за межами Росії. І знаєте, хто запросив? Михайло Юрійович Лермонтов, Достоєвський, Толстой, Солженіцин, Пастернак, Шукшин. Я не жартую. Це зібрання ініціювали нащадки великих поетів та письменників. Ну як можна не поїхати на запрошення Лермонтова чи Пастернака? Брати участь в зборах вважаю дуже корисно. Справа в тому, що в Росії та Україні схожі культурологічні проблеми. І в них, і в нас реально прогресує падіння рівня загальної культури та культури мовної. Безграмотність, жаргонізми, словесна обмеженість, деградація слова – все схоже. О’кей, па-па, ти чо? Починаємо повертатися до якогось первісного суспільства. На цьому зібранні був Путін, казав багато і на словах добре. Але сьогодні, озираючись у минуле, коли ми є свідками патріотичної імперської істерії, розумію, – це зібрання також було певним «пунктиком». Не забувайте, листопад минулого року. У нас все тільки починалося.

– Ви ж, безумовно, аналізували події, які відбулися в Україні останніми місяцями? Як Ви їх оцінюєте? Що здобула країна під час Майдану і що сьогодні може об’єднати країну?

– В нас відбулася цивілізаційна ломка. Просто Україна нарешті через 20 з гаком років вирішила порвати з тим, що називається «совок». Всі ці роки Україна не могла вирватися з того пострадянського стану, в якому вона знаходилася. Гетьмани наші боролися за владу, надаючи боротьбі міжнаціональне обарвлення. Ще раз повторюю, Україна – така різноманітна, така велика. А нас ділили. То правий берег перемагає, то лівий. Гойдалки ці розкачували штучно. Розуму не вистачало, щоби зрозуміти, – так, дійсно, можуть бути переможці. Але не повинно бути переможених. Не можна робити так, щоби якась частина народу почувала себе переможеною. Від цього тріщина тільки росте.

Я не знаю, що треба робити далі. Не політик. Бачу одне, – від революції неминуча піна. Звичайно, Янукович усіх дістав. Майдан – це не ті бойовики, які кидали коктейлі Молотова. Майдан – це мільйони, які вже не могли мовчати. Але сьогодні мене турбує інше. Я категорично проти того, щоб хтось в масках та з автоматами в руках ставив когось на коліна, уривався в оселі та під крики «Смерть ворогам!» творив беззаконня. Якщо ми вже будуємо нову державу, слід будувати її законно.

– І все ж таки, як Ви себе ідентифікуєте, відчуваєте? Ви російський поет чи український?

– Ти знаєш, я сам собі ставив таке питання не раз. Нарешті, визначився. Я український поет, що пише російською мовою. Чому український? Бо на цій землі живу, я її художньо освоюю. Мої вірші завжди не лише з біографічною, а й з географічною прив’язкою. Кінбурнська коса, Ольвія, лиман, кручі, Південний Буг, Інгул, Варварівка. Приріс до цієї землі, вона мене підживлює. Я не пишу про рязанські берізки чи Далекий Схід, про Москву златоглаву. Хоча бував усюди.

А взагалі, повертаючись до того, з чого розпочали, до відчуттів, ідентифікації. Є речі, про які інакше, ніж поетично, сказати складно. Тож висловлююся поетично.

Добавить комментарий