Час у слові і слово у часі (слова – квіти у вінок пам’яті Д.Д. Креміня)

Пірнаю у спогади, як у сни… У далекому 1996 році у редакції «Рідного Прибужжя» (тоді – «Радянського Прибужжя») Олександра Іванівна Ментель познайомила мене (педагога і поета-початківця) із Дмитром Дмитровичем Кремінем. З першої зустрічі і з першого слова стала зрозуміла мені постать і велич цієї людини – шляхетного, толерантного, талановитого і патріотичного чоловіка.

Мабуть, нас і поєднала любов до рідного материнського слова, до поезії. Справжнім порадником-добротворцем став мені Дмитро Дмитрович у підготовці до друку першої поетичної книжки «На крилах любові», яка побачила світ у 1999 році. І на всі подальші роки мені було і приємно, і корисно спілкуватися з класиком сучасної української поезії. Я вчився і вчуся у його власних поетичних візіях, бо Дмитро Кремінь – поет-історик, поет-літописець, поет-філософ і поет-лірик, де за рядками чітко і зримо проглядається і поет-державник, який серцем бачив і душею відчував героїчну і трагічну історію українського народу від часів Трипілля, через античність, добу козацтва і визвольні змагання 20-х рр. XX століття і до сьогодення. Дмитро Дмитрович стояв біля витоків нашої державної незалежності, бо своїми поетичними рядками наближав «Сонце української свободи» (за Ліною Костенко).

Поезія у Д. Креміня – це материк, це концептуально сполучний ланцюжок між минулим, сучасним і майбутнім. За рядками спресовується Час і Вічність, тут відсутній вітер пустослів’я, а слова набувають особливої магічної сили і значення. Це цілком узгоджується з його прізвищем: кремінь – із твердих мінералів. Можна безкінечно цитувати будь-які рядки Поета і знаходити відповіді на будь-які питання. Вони спонукають вдумливого читача (а інакше неможливо) мовби зазирнути у власне «Я», спробувати прочитати свою власну «матрицю земного буття» у вимірі національного «Ми». Пам’ятаймо твердження як заповіт Григорія Савича Сковороди (на якого, до речі, у власній поезії багато разів посилався Дмитро Кремінь): «Пізнай свій народ і себе в ньому».

Поезія Д.Д. Креміня завжди була (і залишається усім нам як духовний спадок) інтелектуально-філософська, історично-пізнавальна, цікава і захоплююча, себто елітарна, вершинна за змістом і суттю. Його поезії перекладені російською, німецькою, англійською, словацькою, польською, китайською мовами, а творчість нашого славетного краянина, лауреата Національної Шевченківської премії вивчається у школах і вишах України.

21 серпня, традиційно, колеги, друзі і численні шанувальники поетичного таланту Д.Д. Креміня вітали його із днем народження. Сьогодні – День пам’яті. І я надсилаю у зоряні світи власні поетичні рядки:

Хто так напише, як писав Дмитро:

Про наш народ із давніх пір й донині,
Про те, що діялось у давні вже часи
І що твориться нині в Україні.
Лише йому одному те дано,
Чого і зрячі бачити не хочуть,
Він пив ольвійське в Скіфії вино
І чув, співаючи, як соловейки плачуть.
Знайшов він вдруге скіфську пектораль,
Яка у слові, в нашій рідній мові
Століттями вкарбована, як сталь,
В історії народу, в нашій крові.
Хто так напише, як писав Дмитро?
Нема таких, тепер я добре знаю,
Де б’є у хвилях сивочолий наш Дніпро,
Звучать трембіти вікового краю.
Не він писав, зізнався наш Поет,
Господь його рукою сам творив.
Тому у кожнім слові він естет
І з правдою у кожнім слові жив.
Його Поезія, звичайно, на віки,
Ми всі лиш прагнемо цю велич обійняти.
Тож живемо, як люди, на землі,
Щоб жити, і творити, й пам’ятати!

Будемо жити! Будемо пам’ятати!

Леонід РЖЕПЕЦЬКИЙ, учитель історії Миколаївського муніципального колегіуму ім. В.Д. Чайки, заслужений працівник культури України, поет, член НСЖУ, друг Д.Д. Креміня

 

 

Добавить комментарий