Золотий серпень аксакала

Кажуть, що не місце красить людину, а навпаки – людина прикрашає місце. Анатолій Миколайович Вітренко з Нової Одеси всім своїм життєвим досвідом підтверджує цю народну мудрість. Ба більше: ім’я Анатолія Вітренка золотими літерами закарбовано в історію миколаївської поезії.

10 серпня 1929 року на небі Баштанщини запалала нова маленька зірочка: у селянській родині Вітренків народився хлопчик, якого назвали Толею. Напевно, козацькі корені далися взнаки, і в подальшому Анатолій наполегливо та безстрашно штурмував одну життєву вершину за іншою. Коли родина переїхала в село Женево-Криворіжжя Новоодеського району, хлопець з малих років був привчений і пасти худобу, і допомагати порати величенький город, виконувати будь-яку іншу селянську роботу. Разом із земляками маленький Толя сповна зазнав жахіття Голодомору, згодом – фашистської окупації.

По закінченні робітничого училища в Миколаєві новоспечений майстер був кинутий на масштабне будівництво – зведення Куйбишевської гідроелектростанції. Саме там, на крутих берегах Волги, Анатолій зустрів свою долю – росіянку-красуню Валентину, яка причарувала українця довгими русими косами та виразними очима. За місяць після знайомства молодята вже стали на весільні рушники.

А згодом молода родина перебралася на Новоодещину. Подружжя працювало у місцевому колгоспі. Анатолій виявив у себе й творчі здібності, залучившись до участі у місцевій художній самодіяльності. Й зовсім невипадково Анатолію Миколайовичу запропонували посаду директора сільського Будинку культури.

1964 року родина Вітренків перебирається до райцентру – Нової Одеси. Протягом багатьох років Анатолій Миколайович, принагідно закінчивши культпросвітучилище, сумлінно трудився на посаді директора Кашперівського будинку культури.

А незадовго до свого 70-ліття А. Вітренко відкрив у собі ще один дар – поетичний. Так сталося, що він важко захворів. І, одійшовши після багатогодинної складної операції, пацієнт лікарні несподівано написав подяку ескулапам, причому у віршованій формі. Після цього непростого випробування рими, метафори та художні образи посипалися з-під пера Вітренка немов з рогу достатку. Анатолій Вітренко майстерно пише на будь-яку тему – про кохання, своє життя, історію рідного краю. Вряди-годи своє філософське бачення життя-буття поет висловлює у дотепній, гумористичній формі.

Слід сказати, що Анатолій Вітренко – не тільки самобутній, а й доволі «плодовитий» автор. За двадцять років творчої діяльності він випустив 20 книжок! І кожна нова збірка поезії, а також прози, ставала неабиякою подією в житті Новоодещини, Миколаївщини та України. У творчому доробку майстра також – диск з дев’ятю піснями. Музику до віршів написав композитор Йосип Заїнчковський, він же – виконавець пісень.

Крім того, Анатолій Миколайович – завзятий садівник, виноградар та винороб. Та найбільшим його багатством та відрадою завжди була сім’я. Разом із дружиною Валентиною Федорівною Анатолій Миколайович виховали сина та доньку, котрі, в свою чергу, розширили родовід до 12-ти онуків та правнуків. А нещодавно глава сімейства став прапрадідом!

Але в житті – не без чорної смужки. Вже пішов третій рік, як немає на цьому світові другої половинки Анатолія Вітренка. Важку втрату вірної дружини, з якою пліч-о-пліч прожили понад 60 років (!), Анатолій Миколайович пережив дуже боляче. Дошкуляють хвороби, але, попри все, поет сповнений оптимізму й переконаний: життя прожите не даремно, адже було обрано правильну стежинку.

10 серпня вельмишановний Анатолій Миколайович Вітренко відзначатиме поважний 90-річний ювілей. До численних привітань і побажань здоров’я та довголіття, котрі пролунають цього дня на адресу аксакала, залюбки долучиться й колектив «Рідного Прибужжя».

З роси і води!

Андрій ТЮРІН

 

Живий ще Інгулець
Хитає хвилю тихо Інгулець,
А сонечко з-за хмарки виглядає.
Іду згори до річки навпростець,
І серденько від радощів співає.
Тече, шумить ще рідний Інгулець,
Кичиге чайка, в небо вмить злітає.
Пахне бузком, ще травню не кінець,
Та червень вже на п’яти наступає.
Повітря аж бринить, радіє Інгулець,
Птахи в гаях потомстводоглядають,
Скільки ходило тут закоханих сердець,
А скільки ще любов тут виглядають?
Спокійно спить комиш та плаче очерет,
Порушує цю тишу співом комишанка.
А небо набакир наділо свій берет,
Сумує, що не буде вже такого ранку.

20.01.2011

Де ж ти була?
Коли сонце сліпило у очі,
Коли юність нестримна була,
Коли зорі сміялись пророчі,
Де ж ти була?
Коли місяць сховався за хмару,
За селом було чути пісні.
Коли поцілунками марив,
Тебе бачив лише уві сні.
Коли серце притишено билось,
Заливались в саду солов’ї.
А зустріти тебе не судилось,
Не судилось створити сім’ї.
Коли сніжні мели заметілі,
Коли снігом ховало сліди…
Ти була в моїм серці зболілім,
Ти куди заховалась? Куди?
Коли були нестерпними ночі,
Коли день, мов вогонь, догоряв,
Я шукав твоє серце дівоче
Й не знаходив, себе докоряв…
Де ж ти була?

Добавить комментарий