Як живеш, ветеране?..

З високих трибун можна почути чимало пафосних слів про соціальний захист ветеранів, поготів тих, чия доля була обпалена Другою світовою війною. А й справді, якщо послухати можновладців, то представникам цих найзаслуженіших верств населення ніби і значні виплати здійснюються з бюджету, і надається різноманітна допомога, і виголошуються щирі вітання зі сторінок газет та телеекранів тощо. Складається враження безтурботної та спокійної старості. Утім 91-річний мешканець смт Казанки Олексій Якович Діденко аж ніяк не згоден із тим, що держава в достатній мірі подбала про його осінь життя. Що ж хвилює старенького, який звернувся до редакції «РП»?..

Насамперед О.Я. Діденко почувається незахищеним у соціальному плані. Пенсія, що не дотягує й до 3 тисяч гривень, ледве покриває всі витрати ветерана (а він живе один, дружина померла навесні цього року) на утримання будинку та на сплату комунальних послуг, придбання ліків та продуктів харчування тощо. Відтак з 2015 року Олексій Якович як малолітній в’язень гітлерівського режиму добивається встановлення йому пільг відповідно до статті 6-1 Закону України «Про жертви нацистських переслідувань». Але – марно…

О.Я. Діденко народився у селі Казанка 18 березня 1927 року. Підлітком пізнав усі «радості» війни та окупаційного режиму. Ба більше: незадовго до відступу загарбники почали масово направляти українців на рабську працю до Німеччини. Не оминула лиха доля й Олексія Діденка: 16-річного на той момент юнака в лютому 44-го німці насильно вивезли до західнонімецького міста Оснабрюк. За словами О.Я. Діденка, спочатку остарбайтерів гнали з Казанки до залізничної станції у Вознесенську. Тих, хто відставав від колони, – розстрілювали.

– У Німеччині умови були жахливими – жили у бараках, обнесених парканом із колючим дротом та під електричною напругою, а по периметру стояли охоронці з собаками, – згадує Олексій Якович. – На роботу, а я працював чорноробом на заводі, виводили есесівці. За найменшу провину могли катувати чи навіть стратити.

Трудовому рабу з Казанки довелося пережити і постійний голод, і рабські умови праці, і нелюдські умови тримання у таборі. А надія на звільнення зажевріла на початку 1944-го, коли союзники почали операцію зі звільнення західної частини Німеччини.

– «Навесні 1944-го територію міста та навколишніх районів бомбили квадратами, все підряд, – зазначає О.Я. Діденко, – та все ж нам поталанило вижити у цій м’ясорубці. Коли ж німці зібрали нас усіх докупи та почали етапувати десь у невідомому напрямку, всі зрозуміли: це – кінець…

Разом зі своїм земляком Ваніним Олексій Діденко вирішив тікати. На одному з поворотів лісової дороги хлопці щосили кинулися в різні боки. Їм пощастило – кулі обминули смільчаків, а «нагородою» стало потрапляння у пункт фільтрації колишніх остарбайтерів. Невдовзі сюди прибула радянська воєнна місія, й після прискіпливих перевірок з боку «органів» О.Я. Діденка призвали до лав армії, де він прослужив, у Східній Німеччині, довгих шість років, а демобілізувався – у званні старшини навчального механізованого батальйону.

Далі було довгоочікуване повернення до рідної Казанки, де Олексій Якович спочатку працював шофером, а потім – протягом довгих 35 років – начальником місцевого АТП. І навіть вийшовши на пенсію, О.Я. Діденко ще близько восьми років трудився на благо людей. Загалом трудовий стаж ветерана становить понад 50 років! Нагородами за багаторічну сумлінну працю стали дві ювілейні медалі і медаль «Ветеран праці», а ще – повага і шана з боку земляків. Крім того, Олексій Якович є учасником війни, інвалідом І групи та має право на пільги відповідно до статті 6-3 Закону України «Про жертви нацистських переслідувань».

– Якось, – розповідає Олексій Діденко, – я взяв до рук районну газету, де прочитав про виплати ветеранам до Дня Перемоги. Так це ж і мені положено! Відтак з 2015 року я почав відновлювати справедливість, адже є малолітнім в’язнем фашизму і маю право користуватися пільгами саме відповідно до статті 6-1 Закону України «Про жертви нацистських переслідувань».

Серед передбачених державою пільг – 75-відсоткові знижки за користування житлом та житлово-комунальні послуги, значні виплати щорічно до 5 травня, інші преференції. Нині ж, перебуваючи в державному електронному реєстрі як малолітній в’язень фашистських таборів, О.Я. Діденко має право лише на пільги відповідно до статті 6-3, а це – значно менший обсяг допомоги від держави, ніж за статтею 6-1.

Спочатку, аби добитися пільг, ветеран звернувся до управління соціального захисту населення Казанківської райдержадміністрації, де йому відмовили у цьому праві на підставі наявних документів. Літня людина поскаржилася до обласного департаменту соцзахисту – той же результат…

Відтак ветерану довелося шукати правди вже у судових інстанцій. Але і тут його чекало суцільне розчарування. І річ навіть не у негативному кінцевому вердикті, а в таких «дрібничках», як неодноразове відмовлення у праві на суд. У 2016 році суддя Казанківсього райсуду І.В. Сябренко двічі залишала позовну заяву старенького без розгляду, посилаючись на нібито порушення термінів адміністративного судочинства. Проте в Одеському апеляційному суді ухвалу Казанківського районного суду було скасовано, а справу – направлено до цього ж суду для розгляду. Про цьому колегія суддів одеського суду, окрім суто юридичних моментів, зазначила й таке: «Слід звернути увагу на похилий вік позивача, його стан здоров’я – інвалід першої групи, який потребує постійного нагляду». Іншими словами, таке формулювання одеських суддів на адресу своїх колег з Миколаївщини можна тлумачити і таким чином: казанківські судді, не знущайтесь з ветерана!

Але, зрештою, 25 жовтня 2016 року судову справу таки було розглянуто по суті у стінах Казанківського райсуду.

І що ж?

У задоволенні позовних вимог Олексієві Діденку було відмовлено, а отже, йому не вдалося вибороти право на отримання пільг відповідно до статті 6-1 Закону України «Про жертви нацистських переслідувань». При цьому було взято до відома довідку державного архіву Миколаївської області, відповідно до якої «позивач дійсно був насильно вивезений на примусові роботи до Німеччини, де знаходився з 23 лютого 1944 року по квітень 1945 року і працював чорноробом на завод у м. Оснобрюк, а проживав у таборі (ОКД)». Однак при цьому в довідці, як заважив суд, «були відсутні відомості про фактичне місце проживання (примусового тримання) О.Я. Діденка». Абревіатуру ОКД не змогли розшифрувати ані в обласному Департаменті соцзахисту, ані у Мінсоцполітики та Державній службі у справах ветеранів війни та учасників антитерористичної операції. До того ж, відповідно до архівної довідки управління СБУ по Миколаївській області від квітня 1992 року, О.Я. Діденко був примусово вивезений до Німеччини та проживав у таборах «для перемешенных лиц (не концлагерях)».

Відтак ветерану відмовили у пільгах, на які він так розраховував. Мовляв, не вдалося документально розшифрувати статус табору, де утримувався О.Я. Діденко. То слід думати, що «ОКД» – то був такий мало не курорт, до якого добровільно вирушив Олексій Діденко та інші молоді українці? Чи, можливо, держава, користуючись давністю подій та неможливістю через це відновити багато документів, усіляко намагається зменшити виплати таким, як О.Я. Діденко? Зрештою, чому ветерану спочатку навіть відмовляли у праві на відстоювання своїх прав у суді?

Єдине, що вдалося старенькому, – це визнати дії управління соцзахисту Казанківської РДА протиправними щодо відмови у видачі О.Я. Діденку посвідчення «Про жертви нацистських переслідувань». Відтак Одеський апеляційний суд своєю Постановою від 14 грудня 2016 року зобов’язав згадане управління розглянути питання щодо видачі Олексію Яковичу даного посвідчення.

Але навіть цього чомусь не було зроблено вчасно. Тому головним державним виконавцем відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Миколаївській області було прийнято постанову про виконання рішення суду, а також – про стягнення з боржника виконавчого збору в сумі 12800 гривень. І лише після цього ветеран поштою отримав посвідчення.

– Ми не юристи, – пояснила таке зволікання начальник відділу соцзахисту Казанківської райдержадміністрації В.С. Перчиць. – І виконавчий збір ми не сплачували, бо показали, що виконали рішення суду.

Звісно, що після пережитого Олексій Якович негативно ставиться до соціальної служби, звинувачуючи соцпрацівників навіть у «нелюдському» до себе ставленні.

Проте Віта Сергіївна рішуче із цим не погоджується: «Ми ж не сказали, що не будемо йому допомагати. Ми хотіли навіть направити запит до Німеччини, але нам сказали, що це має зробити особисто заявник. У мене совість чиста».

Днями ми повторно зателефонували Олексію Яковичу Діденку і запитали: як йому живеться нині, чи тепло в оселі старенького?

Відповідь – неабияк збентежила.

– Мені нещодавно добавили 200 гривень субсидії, але навіть враховуючи збільшений розмір компенсації після оплати спожитого газу коштів ні на що не залишається. Але ж треба і ліки купити, і поїсти. Тож змушений економити на газі й сидіти в холодній хаті.

Ось таким є життя колишніх остарбайтерів. Людина, яка зазнала всіляких страждань у молодому віці, змушена доживати віку в матеріальній скруті, до того ж відчуваючи себе наодинці зі своїми проблемами…

Андрій ТЮРІН

Добавить комментарий