Білі хмари на чорному тлі

Cизоненка пізнаєш одразу, ледь відкриваєш його знаменитий роман «Білі хмари», написаний у далеких 60-х проминулого ХХ століття, який став класикою романтичної епіки, ввійшов у хрестоматії та підручники з антологіями. А романів Олександра Олександровича видано чимало, мало який залишився непрочитаним і непоміченим. Особлива слава припадає на роман-трилогію «Степ», у 1984 році відзначений Державною премією України імені Тараса Шевченка. Блискуча, витончена новелістика Сизоненка була відзначена високими літературними преміями імені Івана Нечуя-Левицького, Юрія Яновського (1987), премією «Золотий колос».

Тож іще тиждень тому вся літературно-мистецька громадськість чекала вістки про святкування 95-річчя нашого уславленого земляка на державному рівні…

Чорна звістка прилетіла з Києва несподівано, вдарила в серце і вибухнула, як ота німецька куля, що мала вбити у Берліні в квітні 1945 року, напровесні життя, молоденького, 22-літнього сержанта мінометної роти Олександра Сизоненка. Рудоволосий есесівець випустив у свого ворога цілу автоматну чергу зі «шмайсера», перш ніж отримав смертельну чергу з «пепеша» радянського солдата, та не вбив його. Непритомного, з пораненою ногою та трьома вибитими ребрами, сержанта Сизоненка літаком відправили в Москву, в Центральний госпіталь РСЧА, де його прооперував сам генерал М. Бурденко.

Народжений 20 вересня 1923 року, Сашко закінчив Баштанську десятирічку 22 червня 1941 року. До весни 1944 року випускний клас був ув окупації. А щоб молодь не забрали на роботу в «фатерлянд», Олександр одружився на однокласниці Галині. Працював на фільварку, володіючи німецькою мовою. В 1944 році Миколаївщину визволили наші – Червона Армія. Символічно, що в Баштанці воював і загинув генерал-танкіст Юхим Пушкін, воїн, який носив прізвище великого російського поета. Про свій бойовий шлях уже немолодий Сизоненко розповів ув останній художній книзі – «Валькірії не прилетять» (Берлінські хроніки), яка вийшла ще в 2011 році. Але до цього треба було прожити довге-довге, яскраве і трагічне, високе в задумах життя. А до того…

В 1979 році Сизоненко працював у закритому тоді для широкого загалу архіві обкому партії, де зберігалися важливі партійні та радянські документи, в тому числі, очевидно, й документи про Миколаївський підпільний центр, про легендарного капітана (чи майора) Кена. Все це ввійшло потому в тканину роману «Степ» Олександра Сизоненка, який переріс у роман-трилогію «Степ» – до цієї книги додалися й романи «Була осінь» і «Мета», був висунутий на здобуття Шевченківської премії 1983 року, але здобув високу нагороду в 1984-му, коли лауреатами найвищої в УРСР літературної премії стали відомі миколаївські люди – Леонід Вишеславський (за поетитчну книгу «Сковородинівське коло») та Микола Вінграновський (за твори для дітей «Первінка» та «Ластівка нашої хати»).

Сизоненко був фантастично талановитою людиною, любив літературну молодь, особливо любив цитувати або читати напам’ять лірику автора цих рядків і Володимира Пучкова. Нам і присвятив есеї в книзі есеїв «Не вбиваймо своїх пророків!».

…Коли Сизоненко з дружиною і донькою оселилися в Миколаєві, йому довелося тяжко працювати – інвалідові війни спершу дали роботу такелажника, тобто носити мішки у млині, далі була робота на заводі… Попри те, він вступив на вечірнє відділення російської філології педінституту, яке успішно закінчив. Але його талановиті публікації в «Огоньке» помітили, як і публікації у журналі «Вітчизна», де його твори готував до друку Павло Загребельний. З далеких 50-х творча і людська дружба єднала цих велетнів прози до останнього подиху Павла Архиповича. А взагалі, кого тільки не знав Олександр Олександрович! А скількох – живих і мертвих – увічнив у своїй конгеніальній книзі «Не вбиваймо своїх Пророків!» – справжній енциклопедії наших видатних письменників, артистів, музикантів. А ще багато він зробив для поцінування видатних творів сучасності як член Шевченківського комітету, який очолював тоді Борис Олійник, академік і Герой України.

Майбутні дослідники творчості видатного стиліста, поета української прози О. Сизоненка звернуться і до його перших книг, і до вершинних оповідань і новел, романів і повістей. Звернуться до його кінематографічної діяльності – Сизоненко тривалий час працював завідувачем сценарної майстерні кіностудії імені О.П. Довженка (1961-1969). Йому належить честь залишитися в історії як редактору геніального кінофільму «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова, він буквально відстояв сценарій. Екранізовано було й роман «Білі хмари» самого Сизоненка. Мені ж випало щастя стати автором сценаріуму телефільму «Білі хмари на тлі золотому», де чудові зйомки здійснив геніальний оператор Юрій Трегубов, а закадровий текст читав незабутній Василь Бурдик, народний артист України. Творча група телефільму «Білі хмари на тлі золотому» в 2004 році була удостоєна Гран-прі на Всеукраїнському фестивалі телефільмів «Калинові острови», що проходив у Коблевому.

…Велика чоловіча і письменницька дружба єднала нас понад 40 років, незважаючи на 30 років різниці. Адже й познайомився автор цих рядків зі світилом української радянської літератури ще будучи молодим поетом і членом літстудії УжДУ, студентом 2-го курсу.

Нині осиротіла вся читацька спільнота України, але не тільки вона. З глибоким жалем згадую письменницьку дачу в с. Чорноморка Очаківського району, яку Олександру Олександровичу довелося здати нібито державі, а там улаштували (вдячні земляки!) склад парт із школи-інтернату для глухонімих. А ще з-за родинних чвар не стала музеєм батьківська хата Сизоненків у Новоолександрівці Баштанського району, хоча в районному народному музеї – ціла експозиція, присвячена життю і творчості видатного земляка. Близька дружба поєднувала класика літератури і з теперішнім міським головою Баштанки Іваном Васильовичем Рубським: не забудуть баштанці земляка?

У Баштанці, де навчався Сашко Сизоненко, є вулиця його імені. А може, дві?

А білі хмари летять і летять над Україною, а чорні хмари плачуть дощем, як плачемо ми при звуках прощальної молитви, при звуках «Реквієму»…

Вічна пам’ять, блаженний супокій, незабутній Олександре Олександровичу!

Дмитро КРЕМІНЬ

Добавить комментарий