Золота «Пектораль» душі Дмитра Креміня

21 серпня свій черговий життєвий рубіж здолав наш знаменитий земляк – славетний поет, журналіст, лауреат Шевченківської премії та володар багатьох інших почесних регалій, чудова людина Дмитро Кремінь. Навіть і не віриться в те, але факт є фактом: Дмитро Дмитрович відсвяткував свій 65-річний ювілей!

Дмитра Креміня невипадково називають миколаївським поетом із закарпатським серцем. Саме у мальовничих лісах гористого Іршавського району Закарпаття проходили дитячі та юначі роки життя і кувався справді кремезний, яскравий характер поета і журналіста, публіциста і філософа. Тато і мама, прості сільські трудівники, працювали шофером та різноробкою у колгоспі села Сухої. Вони із малих літ привчили маленького Дмитрика та інших своїх дітей поважати чужий труд і не лінуватися, шанувати людей. А головне – батьки виховали добру і порядну людину.

Хлопець із рання пройнявся не лише красою рідного краю, а й до мозку кісток полюбив чисте, немов кришталева гірська вода, солов’їне батьківське слово. Малим школяриком Дмитро почав спочатку з цікавості, а згодом – із захватом складати свої перші рими. Тож цілком логічно юнак обрав мовознавчу стезю, вступивши на філологічне відділення Ужгородського університету. За розподілом молодий філолог був направлений у далекий і загадковий для нього степовий регіон. Сталося це далекого 1975 року, коли поріг місцевої школи у Казанці перейшов стрункий і тендітний молодий вчитель української мови і літератури.

Та на Казанківщині Креміня полюбили не лише за його педагогічний хист, а й за щире віршоване слово. Читачі районної газети із нетерпінням чекали черговий випуск із добіркою віршів молодого поета. Залюбки приносив до районки Дмитро Дмитрович і свої замітки про шкільне життя-буття, спробував себе й у ролі літературного критика. Відтак мало хто здивувався, коли 1977 року Дмитро Кремінь поміняв шкільний клас на нелегку, але цікаву й насичену різноманітними зустрічами і враженнями роботу кореспондента районної газети.

Герой цього нарису прожив у Казанці лише чотири роки, але чудовий степовий край назавжди закарбується добрим спомином у його серці. Невеличке містечко пам’ятне йому не лише першим місцем роботи, а й знайомством з майбутньою дружиною Ольгою, яка стала справжньою музою для поета. А у люблячій сім’ї і діти народжуються щасливими – син Тарас став опорою і гордістю для своїх батьків. Тарас Дмитрович певний час очолював Миколаївську обласну раду, а натепер є депутатом Верховної Ради України, і в центрі його професійної уваги – турбота про розвиток освіти, культури, духовності українського народу.

1978 року побачила світ перша поетична збірка Дмитра Креміня – «Травнева арка». Передмову до дебютної книжки написав відомий український поет і публіцист Віталій Коротич, який став для молодого літератора не лише наставником і порадником, а й старшим другом. А успіх у «Травневої арки» був феноменальним – у столичних книгарнях збірку розкупили протягом декількох днів. У 1979 році Дмитра Креміня прийняли до Спілки письменників Україні, а в тодішні часи зробити це було досить нелегко.

Переїхавши до Миколаєва, Дмитро Кремінь продовжує займатися улюбленими справами: у будні дні його можна побачити за друкарською машинкою в редакції молодіжної газети, а у вихідні та у відпустці молодий поет шліфував та відточував власну поетичну майстерність, радуючи численних шанувальників усе новими і новими віршами і книгами. Чільне місце у творчості митця посідає інтимна лірика, патріотична тематика. Глибинними дотиками своєї творчої майстерності Дмитро Кремінь сягає давніх давен – античних часів, коли честь була понад усе, а краса – слова, тіла, вчинків – цінувалася понад золото. «Пектораль», «Елегія Троянського вина», «Атлантида під вербою» – уже самі назви цих книжок просякнуті морською сіллю Причорномор’я, унікальною культурою Ольвії, тупим гулом скіфських коней.

А нам, колективу «Рідного Прибужжя», особливо приємно і почесно відзначити, що ми мали честь працювати разом із Дмитром Дмитровичем пліч-о-пліч, вирішуючи і творчі питання, й допомагаючи один одному у повсякденних життєвих клопотах. Дмитро Кремінь очолював відділ національно-духовного відродження, згодом працював заступником головного редактора. З-під його пера вийшли сотні блискучих публікацій, в яких він відстоював і державний статус української мови, співав оди національній культурі, знайомив читачів із відомими миколаївськими митцями – літераторами, художниками, скульпторами. І, звісно ж, Дмитро Кремінь став хрещеним батьком для багатьох молодих поетів, по-батьківськи мудро і завжди толерантно наставляючи їх на шлях істинний. І навіть вийшовши на заслужений відпочинок, Дмитро Дмитрович і не думав полишити улюблену справу. Протягом кількох років Кремінь очолював обласну організацію Національної спілки письменників України. І лише через стан здоров’я не так давно залишив цю відповідальну посаду.

У творчому доробку Майстра – близько двадцяти збірок витончених і глибоких поезій, багато його віршів перекладені різними мовами світу. Також Дмитро Дмитрович є засновником літературного альманаху «Золота арфа», головним редактором журналу «Соборна вулиця», автором текстів багатьох пісень. Дмитро Кремінь – лауреат багатьох престижних премій: Республіканської літературної премії ім. Василя Чумака (1987), культурологічної премії ім. Миколи Аркаса (1994), Всеукраїнської літературної премії ім. Володимира Свідзінського (2011), Всеукраїнської літературної премії імені Зореслава (2013), Всеукраїнської літературної премії імені Володимира Сосюри (2013), літературної премії ім. Леоніда Вишеславського (2013); Міжнародної літературної премії ім. Івана Кошелівця (2014). Дмитро Кремінь – «Городянин року» в номінації «Мистецтво» (Миколаїв, 1999), «Людина року Миколаївщини» (2008, 2016), удостоєний Почесної грамоти Верховної Ради України (2010). А у 1999 році Дмитро Дмитрович став лауреатом найпрестижнішої літературної нагороди – Державної премі України імені Тараса Шевченка за книгу поезій та симфоній «Пектораль». 2016 року Дмитро Кремінь був удостоєний звання «Заслужений діяч мистецтв України».

А до вищесказаного ми додамо, що Дмитро Дмитрович – передусім дуже щира, чесна, порядна людина, зразковий сім’янин та вірний друг, турботливий батько і люблячий дідусь.

Колектив редакції газети «Рідне Прибужжя» сердечно вітає свого колегу та друга з 65-річним ювілеєм! Бажаємо Вам, вельмишановний Дмитро Дмитровичу, міцного здоров’я, довгих років життя, особистого щастя, радості творчості.

З роси і води!

Андрій ТЮРІН, за дорученням колективу «РП»

Д м и т р о  К Р Е М І Н Ь

СЕРПНЕВИЙ  ПОЛОНЕЗ

З НОВИХ ПОЕЗІЙ

ДОРОГА

Київ – Миколаїв. Інтер-сіті.

Де те місто, найрідніше в світі?

Як нам повернутися назад

І знайти гармонію і лад?

Догоряє зірка на орбіті,

На порі – серпневий зорепад.

Лоціями древніх астрологій

Ця дорога мічена для нас.

У сльозі прощальній, у вологій,

Сушить на пергамент літній час.

Ти казала про стилет і стилос,

І тоді страждалось і любилось,

Як рушав у далеч паротяг.

Новий Буг. Казанка і Долинська…

О, серпнева ноче українська,

Де ти загубилася в житах!

От і знову їдемо додому,

Та йдемо у далеч, ледь відому,

Де по ходу поїзда – війна.

Свище вітер на незмінній варті.

Витер час, мов гумкою на карті,

Імена кохані й письмена!

ІМПРЕСІЯ

Я знову в цей вир задивився:

Кружляє латаття руде…

Чомусь мій народ народився

Не там, і не так, і ніде.

Дали йому землю і воду,

Скарби у курганах і вроду

Модельних жінок-чарівниць

І золото вічних пшениць…

А прагне він хресного ходу

І прагне він падати ниць.

Це він пред чужими богами

Поклони століттями б’є,

Щоб винесли з хати ногами

Вперед на подвір’я своє.

І хліб на крові колоситься…

А з сивих століть – ураган.

Летить золота колісниця

І золото впало в лиман.

І все потонуло в туманах,

У скіфських і хетських курганах,

А їх розорали тепер

І вигнали в поле химер.

І знову, неначе розп’яття,

Рокована кара гряде.

Кружляє у вирі латаття,

Кружляє, од крові руде…

ЖБАН

Вода у жбані – agva vita,

Графин церковного вина…

Ти погукай мене із літа,

Де ти стоїш, одним-одна.

Там наша юність, дні веселі,

Театр – мов римський Колізей.

Лиш божий дух у цій оселі,

Яка без вікон і дверей.

Лісів зелені акварелі

В багетних рамах золотих.

І монастирський храм Кваренгі,

Церковна музика і стих.

Літа убивчі, самовбивчі,

Все проминуло – і нема…

Та як у храмі піють півчі –

Там книги древнього письма!

Але в соборі віє пустка…

Над світлим ликом – чорна хустка,

І тінь од вікон до дверей,

І в золоті архиєрей.

Неначе монастирський денді,

Сповідник праведних жінок.

Бисть од Мазепи тут млинок,

І меле, меле час-пророк

У Домниці,

Де храм Кваренгі…

ШКОЛА

Десятиліття не пройшло,

А як змінилося село,

Хоча незмінні видноколи.

Сльозу втираю крадькома:

Двоповерхової нема

Із голосами діток – школи.

Далекий спогад однайду…

Я вів коня у поводу,

Або і сам стояв за плугом…

І ждали діти, вчителі,

Мене, поета, у селі,

І кожен був поету другом.

А нині бідні вчителі

На службі в іншому селі,

А з ними – їх незмінні учні…

І на просторі сяє храм,

А в тому храмі – стільки драм,

Що їх пом’янемо на учті.

Маршрутка мчить і мчить авто.

Суворий воїн із АТО.

Ячмінним усом доню коле.

Та чую рідні голоси,

Що за шоломом знов єси,

О школо рідна, княже поле!

АТЛАНТИДА

Пішла Атлантида під воду,

А може, її й не було?

Прощального хресного ходу

Засмучене хоче село.

Суворих богів і сатрапів

З іконами п’ятих колон.

А той, хто сюди не потрапив,

І нині згадав Вавилон.

А в тій предковічній столиці –

Захмарну ту вежу, той рік,

Де сходяться знову язиці,

Аби розійтися навік.

І як ти свою Атлантиду

Тепер серед моря знайдеш?

Та я повертаюсь по сліду

Давно вже повергнутих веж…

АЛЕКСАНДРІЙСЬКИЙ ДИСТИХ

Дистиху александрійський, вірше!

Ти прославив це життя пропаще.

Ми ждемо, коли нам буде гірше,

Хоч і сподіваємось на краще.

У країні нашій – канонада

Не змовкає і щодня, й щоночі…

Ви казали – «степова Еллада»?

Чорні круки п’ють блакитні очі.

Та мине страшний оскал епохи,

Все окопи, міни чорториї.

На орхестрі – блазні й скоморохи.

Поможи нам, бідний син Марії

Із Єгипту, із Александрії…

МЕСА

Органом зве в Парижі меса,

А на Монмартрі – шансоньє…

Хоч не Париж і не Одеса,

Та в Миколаєві це є!

Соборна вулиця, де строгі

Архітектурні чудеса.

Богині півдня довгоногі,

А ставропігія – згаса.

Дзвін кафедрального собору,

Костелу й кірхи вітражі

Візьми в дорогу із собою,

Вони давно нам не чужі.

Собі на щастя, а не згубу

Ти заповів у добрий час

Святу мелодію яхт-клубу,

Де з мандрів ждатимуть і нас!

Серпень 2018 р.

Добавить комментарий