Далеке відлуння Кінбурну

Все дається у порівнянні, але будь-яке порівняння – кульгає. Тож із яким роком, епохою не порівнюй високий і трагічний 2018-й, а й страта Людовика ХVІ у ХVІІІ столітті, і століття розстрілу Миколи ІІ з родиною, коли цар уже зрікся престолу, Наполеон Бонапарт і «червоний Бонапарт» Сталін – усе давно стало надбанням історичної прози. Записки графа Сегюра про мандрівку Катерини ІІ Таврією і Тавридою, князь Потьомкін Таврійський і дилогія Дмитра Волкогонова «Тріумф і трагедія» несподівано екстрапольовані в новий роман-дилогію «Тріумф і крах» Олександра Глушка, нашого уславленого земляка, письменника і журналіста, який 14 серпня відзначив своє 80-ліття. Це справді знаковий ювілей, хоча інший новеліст і романіст Олександр Сизоненко, лауреат Шевченківської премії ще 1984 року, уродженець Новолександрівки Баштанського району, 20 вересня відзначатиме своє 95-ліття. Народився майбутній класик у 1923 році, Баштанську школу закінчив 22 червня 1941 року, в 1944 р. був мобілізований в армію, а тяжко поранив його есесівець у квітні 1945 року, в Берліні. Ніби сама історія пише свої криваві дати на дітях України!

Напевно, це не випадково. Тому нинішні ювілеї знакових постатей уродженців Південного Прибужжя та Північного Причорномор’я міцно пов’язані з ювілеями подій на цій благословенній і трагічній землі – перша верф на Інгулі постала в 1788 році, з нею пов’язаний і рік заснування Миколаєва – за рік, за ордером Г.О. Потьомкіна з його знаменитими словами «Іменувати місто Миколаїв…». А це й Потьомкін, і Суворов на Кінбурні, запорожці, які штурмували фортеці як на Кінбурні (там і загинув отаман Сидір Білий), так і фортецю Хачі-Кале, яка стала Очаковом. Але тільки Олександр Глушко написав роман «Кінбурн», прославивши історію рідного краю, та не лакуючи історію його поневолення за часів Катерини ІІ. Страшні часи закріпачення подано в усіх історичних творах О. Глушка: «Кінбурн», «Стрибок тарпана», «Ольвійська спокусниця», «Тріумф і трагедія»…

Відомий український письменник і журналіст, редактор і вчений, новеліст і романіст Олександр Кіндратович Глушко народився під полум’яним Сузір’ям Лева, 14 серпня 1938 року. На світ Сашко з’явився в родині Кіндрата Глушка, доглядача маяка, про якого досі побутують міфи і легенди, а відомий миколаївський прозаїк Анатолій Маляров іменем дядька Кіндрата означив цілу свою книжку – «Воспоминание о Кондрате» («Спогади про Кіндрата»). Старовинне село Покровка Очаківського району, що на Кінбурні, пам’ятає свого знаменитого земляка, який зробив і справді феноменальну кар’єру в Миколаєві та Києві, який закінчив академію в Москві, написав книги новел і літературних досліджень, журналістських розслідувань тощо. В історію української літературної періодики Олександр Глушко ввійшов як головний редактор популярного колись літературного журналу «Вітчизна» (1986-2011), і в першому, № 9, числі журналу, який він підписав, була моя стаття про нашого знаменитого земляка, натоді заслуженого художника України Андрія Антонюка. Щоправда, стаття моя була підготовлена до друку ще до приходу нового головного редактора – після смерті Любомира Дмитерка «Вітчизну» підписував його перший заступник Володимир Яворівський, який друкував мої поезії саме в тому «чорнобильському» році. Журнал, заснований у 1934 році, носив назву «Українська література», його редагував уславлений «Гомер ХХ століття», автор романів «Вершники», «Чотири шаблі», «Байгород» і «Майстер корабля» Юрій Яновський. Редактором «Вітчизни» був Олесь Гончар, який дебютував тут знаменитим романом «Прапороносці» («Альпи», «Голубий Дунай», «Злата Прага»), нині практично забутий і поневажений. А Глушко, з 1986 року секретар правління Спілки письменників України і головний редактор «Вітчизни», першим в Україні опублікував роман «Колима» Івана Івановича Іванова, багатолітнього в’язня ГУЛАГу. Пам’ятаю, десь у 1988 році (теж дата!) головний редактор «Вітчизни» виступав перед багатолюдним зібранням читачів у Миколаївському російському драматичному театрі імені Валерія Чкалова. Чотири роки перед тим, у 1984 році, такі ж оплески випали на долю Віталія Коротича, знаменитого поета і прозаїка, головного редактора журналу «Всесвіт» і автора роману «Лице ненависті», щойно відзначеного Державною премією СРСР. А привіз у Миколаїв популярного письменника інспектор ЦК КПУ О.К. Глушко. Збереглося фото В. Коротича роботи О. Кремка: у того щойно помер батько, йому принесли телеграму про несподівану кончину Олексія Петровича Коротича, доктора біологічних наук…

В історичному театрі Монті й Шеффера, який чув голос В. Маяковського, Д. Бурлюка і В. Каменського, за плином літ і десятиліть не загубився і голос Олександра Кіндратовича Глушка, знаного в Миколаєві журналіста, не загубився і його слід на Кінбурні.

Проте з Олександром Глушком письменницька доля звела мене набагато раніше, хоча про нього я чув іще до зустрічі, на пленумі творчих спілок України, в знаменитій Миронівці Київської області, за життя і діяльності знаменитого народного академіка Василя Ремесла. І було це влітку 1982 року. Як нині, пригадую знаменитий миронівський фітотрон, а ще – «забіги» комбайнів на пшеничному («Миронівська»!) полі.Фінський комбайн із укосунамолочував 80 центнерів з га, «Дон» – 50, а «Колос» заледве 30. Тоді учасникам творчого пленуму про проблеми села фахівці показували, як визначається карта втрат. На квадратику 10х10 см лічили кількість зернят, які випали з бункера, от і виходило: із фінського комбайна не випадало нічого, з «Дону» – кілька, а з «Колосу» – кілька десятків центнерів. І про «канали втрат», і про негаразди в сільському господарстві говорили авторитетні письменники, кінематографісти, художники. Запам’яталися на все життя виступи москвича, автора «Литературной газеты» Бориса Можаєва, дуже тоді всесоюзно популярного, а також українських письменників Сергія Плачинди, Володимира Дрозда…

Тоді, в Миронівці, і познайомився я з завідувачем сектора літератури ЦК Компартії України, нашим уславленим земляком Олександром Кіндратовичем Глушком, дуже симпатичним і моложавим, у свої 44 роки – дуже успішним. Адже після закінчення середньої школи Сашко поступив у культосвітнє училище в Дніпропетровську, яке успішно закінчив. Трудився у районці в Новій Одесі, в редакції газети «Южная правда». В 1968-1972 р. р.працював редактором обласної комсомольської газети «Ленінське плем’я» – після Миколи Яркіна. В ті роки О. Глушко закінчив і факультет журналістики Київського державного (нині – національного) університету імені Т.Г. Шевченка (1966). Один із небагатьох, Олександр Кіндратович вступив у Всесоюзну академію суспільних наук, і там – написав і захистив кандидатську дисертацію про літературу «На бистрині часу» (1975).

Треба зауважити, що в творчому доробку талановитого журналіста, витонченого стиліста, вже була книга новел – «Маслиновий гай», і це була інтродукція до появи інших новелістичних книг О. Глушка – «Фонтан з музикою» та «Італійське капричо», які принесли йому заслужене визнання. Проте мала епічна форма не стала єдиним надбанням автора, котрий кохався в світовій класиці та тяжів до епічної історичної прози. Подумати тільки! Хлопчик, який народився на Кінбурні, всотав у себе історичні перекази та легенди про легендарну косу, яка стала полем бою між владиками Османської та Російської імперій, знала про Сидора Білого, козацького отамана, та чула кроки суворовських гренадерів, бачила битви імперських флотів, стратагеми Капудан-паші та Федора Ушакова, імперський блиск князя Таврійського Григорія Потьомкіна, цариці Катерини ІІ…

Понад чверть століття з’явився друком перший історичний роман Олександра Глушка «Кінбурн», який приніс йому славу історичного письменника, майстра великої епічної форми. Доти про події ХVІІІ ст. ми знали тільки з романної дилогії Спиридона Добровольського «Очаківський розмир» і «Карасунський кут». Широке визнання принесла О. Глушку і друга романна епопея – «Стрибок тарпана», журнальний варіант якої було апробовано у «Вітчизні». Апофеозом історичної романістики нашого ювіляра став роман у 2-х книгах «Тріумф і крах», в якому бачимо широку ретроспективу подій у Європі ІІ половини ХVІІІ ст. А цей час неможливо уявити без Наполеона Бонапарта І та Катерини ІІ, без наполеонівських воєн і закріпачення російською царицею колишньої козацької України. Велика галерея історичних персонажів і героїв, народжених уявою автора, постає перед нами, і всі вони – як живі. Великий психологічний талант епіка Глушка розгортає перед нами широку панораму історичних подій, котрі екстрапольовані навіть на наше ХХІ століття, бо ж у тих далеких часах закорінені всі трагедії й біди недержавної території, християнської республіки України, спадку продажньої старшини і загребущих сподвижників дрібної німецької принцеси, яка осідлала велику імперію.

Такі твори, як історична романістика Олександра Глушка, дозволяють ясніше бачити наше минуле, сучасне і майбутнє. Тим більше хочеться акцентувати увагу читацької еліти на видатних здобутках уславленого нашого земляка. Крім новелістичних книг і романної тетралогії, він видав книги публіцистики «Вогні маяків», «А роки, як птахи», «Феномен лідера». Не припадають пилом у бібліотеці його літературознавчі праці, зокрема брошура «З позицій соціального оптимізму», а також книги «Журналістське розслідування»: історія, теорія, практика», «Художня публіцистика: європейські традиції і сучасність».

Як письменник і журналіст, людина високого громадянського польоту, Олександр Кіндратович нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ст., церковними орденами Св. Рівноапостольного князя Володимира Великого ІІІ ст., Св. Миколая Чудотворця. Лауреат високої літературної відзнаки – премії імені Андрія Головка.

Проте найбільшою нагородою Олександрові Глушку стало його читацьке визнання і суспільний авторитет. І хоча батьківська хата у Покровці нині належить іншим людям, а сестра Марія з будинку на очаківському березі давно пішла за кінбурнський горизонт, але добра слава родини Глушків живе. Примножив славу роду і син ювіляра – Сергій Олександрович Глушко, який проходив колись практику в молодіжній газеті, де батько в 60-70-х був редактором. Тираж газети тоді сягав 80000…

Олександр Кіндратович надписав мені роман у 2-х книгах «Тріумф і крах», а паралельно, у своєму листі до мене, письменник із ніжністю й теплом згадує славних миколаївських друзів і колег по жанру – колишнього відповідального секретаря молодіжної газети Євгенія Мірошниченка, нині члена редколегії журналу «Соборна вулиця», додатка до газети «Рідне Прибужжя», уславленого поета і журналіста, редактора «Вечернего Николаева» Володимира Пучкова, класика журналістського жанру Анатолія Колесника, фотомитця Олександра Кремка, віртуоза пера Юрія Демченка… А добра слава живе довго!

З ювілеєм, Олександре Кіндратовичу! Многая і благая літа!

Дмитро КРЕМІНЬ,
лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка,
заслужений діяч мистецтв України,
головний редактор журналу «Соборная улица/Соборна вулиця»

Добавить комментарий