Один вартий п’ятьох бійців

Олег Іванович Бабкевич народився 7 листопада 1974 року в с. Висоцьке на Кіровоградщині. Родина Бабкевичів – це справжня династія залізничників: дідусь – заслужений залізничник, на залізниці працювали і батьки Олега, дядько, брат. Тож і хлопець після закінчення Помошнянської школипішов працювати на залізницю монтером шляху. Батьки багато працювали і Олега змалечку привчили до роботи – він і вдома був незамінним помічником по господарству, і в подальшому, де б не працював, до своєї роботи завжди ставився відповідально, ретельно та наполегливо відпрацьовуючи всі повсякденні завдання.

У 1992 році Олег Бабкевич був призваний на строкову службу, яку проходив в Дніпропетровську у Внутрішніх військах (в/ч 3006).

У грудні 1994-го, повернувшись із армії, Олег заїхав до своєї колишньої однокласниці, яка проживала у м. Вознесенську. В цей час у неї в гостях була подружка Олена. Молоді люди познайомились, сподобались одне одному і почали зустрічатись. «Близько півроку, – згадує Олена, – Олег приїздив до мене на вихідні, а 20 травня 1995 року ми одружилися». Молоде подружжя оселилося у Висоцькому. Невдовзі Олег удочерив дворічну доньку Олени від першого шлюбу – Олю, а вже у 1996 році народжується спільна донечка Катерина, у 2002-му – син Артем.

«Він був дуже хорошим сім’янином, прекрасним батьком і чоловіком. За 20 років подружнього життя Олег жодного разу на мене навіть голос не підвищив, – розповідає Олена. – Дітей дуже любив, завжди знаходив для них час – і погратися, і щось пояснити. До всіх ставився однаково – Оля ніколи не відчувала, що вона не рідна. В школі Олег був членом батьківського комітету, завжди ходив на батьківські збори, тож був у курсі шкільного життя дітей, їх успіхів, допомагав школі з ремонтами. Взагалі він безвідмовним був, чуйним, відповідальним, ніколи ні з ким не сварився. Немає жодної людини, яка б мала на нього образу. І колеги по роботі, і односельці його дуже поважали», – зі смутком і гордістю підсумовує жінка.

У 2003 році родина Бабкевичів переїхала в смт Олександрівку Миколаївської області. Тож Олег перевівся зі станції Висоцьке, де працював спочатку бригадиром, а потім майстром, на станцію Трикратне монтером колії 5-го розряду. Незадовго до переведення в нього почала розвиватися хвороба очей, через яку, врешті-решт, Олег, після 18 років роботи на залізниці, змушений був звільнитись за станом здоров’я, потім певний час працював у будівельній компанії в Кіровограді.

Олег рано втратив рідних – один за одним пішли з життя мати, батько та молодший брат. Може, почасти через це до родини дружини він ставився як до рідних, таке ж відношення отримував і навзаєм. Олена пригадує, що коли вони одружились, її сестрі було 7 років, і Олег називав її «моя маленька», а коли у 2007 році помер тесть, то Олег взагалі став хазяїном на дві сім’ї: часто навідувався, допомагав по господарству.

У зв’язку із загостренням ситуації на сході країни Олег під час першої хвилі мобілізації, 2 квітня 2014 року, був призваний до лав Національної гвардії України. Товариші по службі згадують 39-річного старшого солдата Олега Бабкевича як людину ініціативну та працьовиту, кмітливу й порядну. «У нього були золоті руки, і він завжди ставав поруч, коли виникала потреба щось полагодити чи змайструвати. А коли рили окопи й облаштовували позиції, він був просто незамінним – один вартий п’ятьох бійців», – розповідають однополчани.

Наприкінці липня 2014 року разом з бойовими товаришами в рамках першої ротації Олег Бабкевич вирушив у зону АТО. Розуміючи, що вдома рідні місця собі не знаходять, телефонував щодня, лише одного разу, коли їх під Успенкою «Градами» накрило, зв’язок перервався на три дні. Як тільки підвезли новий генератор та з’явилась можливість підзарядити телефони, відразу зателефонував рідним, заспокоїв.

23 серпня 2014 року військовослужбовці НГУ, які несли службу на блокпосту в районі села Лисичого, за 8 км від українсько-російського кордону, помітили колону із двох бронетранспортерів та вантажівок КамАЗ, «Урал» та «Газель», що рухалася з боку РФ. На головних уборах деяких нападників красувалися зелені стрічки з написом «Чечня». Незважаючи на численну перевагу бойовиків, гвардійці прийняли бій і знищили принаймні три вантажівки з живою силою та боєприпасами, захопивши трофеї та чотирьох полонених. Під час цього бою смертю хоробрих полягли майор Олександр Смоляр, молодший сержант Олександр Яриш та старший солдат Олег Бабкевич.

Востаннє Олена спілкувалась з чоловіком увечері 22 серпня. Олег обіцяв зателефонувати наступного ранку, проте так і не подзвонив. «Увечері я почала його набирати, але вже не було зв’язку, – розповідає дружина, – Я відчувала, що трапилось щось погане. Набирала його номер усю ніч. Розуміла, що це безглуздо, але не могла зупинитись. Так і просиділа з телефоном у руках до самого ранку. А близько одинадцятої, коли я вже була на роботі, подзвонили і повідомили, що Олег загинув…».

Указом Президента України № 754/2014 від 6 жовтня 2014 року за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, Бабкевич Олег Іванович посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.

А.П. Назарова,
обласний центр пошукових досліджень
та редакційно-видавничої діяльності

Добавить комментарий


*